У злиднях і в розпачі: як живуть люди похилого віку в Донецьку

На неконтрольованих територіях Донецької області зменшилася кількість людей, які живуть тут. Як свідчать дані управління статистики, за рік населення скоротилося на 16 582 людини. При цьому смертність перевищує народжуваність майже в три рази. Основну частину людей, що залишили цей світ, складають громадяни похилого віку.

Люди похилого віку знову стали годувальниками

На третій рік військових дій Донецьк остаточно впав у злидні. Яскраві індикатори добробуту громадян – якість життя літніх людей і стан інфраструктури. І якщо будинкиі дороги намагаються якось підфарбовувати і латати, то виживання людей похилого віку на непідконтрольних територіях жахає. Складається враження, що люди похилого віку нікому не потрібні.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

У центрі Донецька ріже очі контраст між колись шикарними бізнес-центрами та бідно одягненими людьми, які намагаються швидше прошмигнути крізь цю колишню пишноту і сховатися за дверима своєї квартири. Зубожіння проглядає крізь іржу на тролейбусі, через роздерті бігборди, закриті третій рік супермаркети, численні вивіски над магазинами "Оренда".

Ось невелика будівля на вулиці Артема, в самому центрі, побудована перед війною. До весни цього року тут був пункт видачі допомоги гумштаба Ріната Ахметова. Треба було бачити, як люди похилого віку несли звідси пакети з продуктами – тягнули по землі, але нікому не дозволяли допомогти собі. Напевно, боялися, що віднімуть. Повільно і акуратно тягнули їх на візках-"кравчучках" додому. І так раз на місяць майже три роки по всіх містах охопленого війною Донбасу.

"В інтернеті написано, що 12 мільйонів таких продуктових наборів роздали. Одного разу восени по Артема перекрили рух транспорту, так вони пішки йшли до цього пункту, по холоду і перших заморозків з іншого кінця району, – згадує донеччанин Олексій Степанов. – Їх можна зрозуміти. Вони йшли добувати собі можливість прожити ще трохи. Їх діти або виїхали, рятуючись від війни, або чекали вдома, коли батьки прийдуть з їжею. Ці продукти рятували молодих і старих. Адже з роботою в Донецьку не просто погано, а дуже погано. Можна працювати лікарем за 5-6 тисяч рублів, двірником за 3500 (1750 грн) або навіть шахтарем за 9-10 тисяч (4500 грн). Правда, багато шахт або вже стоять затоплені, або не приймають на роботу – через перспективу стати такими ж. Тому люди похилого віку знову стали годувальниками для своїх дітей і вже для онуків".

Зараз в цій будівлі, де раніше видавали гуманітарну допомогу, – турагентство, школа моделей, салон меблів. Донеччани обурені: мабуть, для кого-то це більш необхідно, ніж безкоштовні продукти для самих незаможних. Але хто в військовому місті буде влаштовувати кар'єру моделі? Куди відвезе турагентство, якщо вокзал ось уже три роки ганяє вітер по перону, а від аеропорту залишилися рвуть серце спогади? Чи потрібна комусь дорога розкішні меблі, якщо квартира знаходиться на лінії вогню?

"Не живемо, а доживаємо!"

При цьому в Донецьку все ще намагаються створити видимість нормального життя. Вечорами на бульварі Пушкіна грає музика і в кафе, які не прибрали свої літні майданчики, сидять люди з чашками гарячого глінтвейну в руках. За годину мінімум три-чотири бабусі підійдуть до них і попросять "хоча б кілька рублів на хлібчик". Хтось буде збирати на ліки і операцію. Візочник під'їде, почне документи показувати – інвалід дитинства з паралізованою мамою... Таких людей в Донецьку дійсно стало занадто багато – більше, ніж до війни в кілька разів.

"Пройти раз по ринку – багато раз засмутитися від цін і від асортименту. Ми так і не звикли за три з половиною роки! Російські товари не можуть замінити українські, вони стають поперек горла. Дорого і несмачно, – розповідає донеччанка Юлія Соловарова. – На речових ринках продавці хапають за руки і кричать: "Купіть! Купуйте!" Але дешевше самому з'їздити на підконтрольну територію, купити і привезти".

"Не живемо, а доживаємо", – голосно каже старенька в тролейбусі, озираючись в пошуках підтримки свого "відкриття". Її однолітки мовчать, вони до смерті втомилися від щоденної боротьби з реальністю. Вони повинні вижити на якусь скромну соціальну виплату, мінімальний розмір якої – 2600 російських рублів (1200 грн за курсом НБУ. – Авт.). З неї старі не тільки якось харчуються, але ще і платять за гарячу воду, світло і тепло, купують ліки. Якщо раптом не пощастило з української пенсією і її заблокували, то доведеться пуститися в дорогу, довгу стомлюючу подорож: стояти кілька годин на блокпостах, потім – в черзі в пенсійні фонди, потім – знову на блокпостах.

Що найсумніше – допомоги їм дійсно більше чекати нізвідки. Гуманітарні місії далеко не такі активні, як з початку війни, продукти не роздають, кажуть, що все більше по лікарнях і школах розвозять. А ті, які допомагали практично кожної сім'ї Донбасу – заборонені на території, контрольованій так званої "ДНР". Ось тому і ходять по Донецьку голодні люди в поношених пальто. "Дайте хоча б на хлібець".