Мешканка Донецька: "У нас немає ні грошей, ні роботи, а продуктові запаси закінчуються"

Місяць тому, 25 лютого, після 4-тижневих пошуків притулку у Львові, Інна повернулася в рідний Донецьк. Зараз вона живе в своєму вцілілому будинку, на території, підконтрольній бойовикам. У неї ще залишилися старі запаси продуктів – пісне масло, трохи свинячого жиру, картопля, крупи, макарони. Молоко, сир та яйця купувати для жінки надто дорого. Ні кави, ні чаю, ні цукру, тільки баночка меду, яка теж скоро закінчиться. Останній раз якісь гроші вона отримувала від колишнього компаньйона, але співпраця припинена через війну. Гучні вибухи в Донецьку за лютий-березень вона чула тільки два-три рази.

Попереду – безпросвітність

"Я провела у Львові близько місяця і не хотіла звідти їхати, робила все можливе, щоб залишитися, але у фіналі зрозуміла, що це не реально. А з того моменту, як я повернулася в Донецьк, зрозуміла, що це абсолютно інше місто, ніж кілька місяців тому. Ситуація тут щодня змінюється, потрібно бути дуже обережним, але я дивлюся за будинком, де я прописана, прибираю, доїдаю їстівні запаси – пророслу зелену цибулю, якісь консерви. На цих "харчах", після повернення, я протрималася днів десять, не виходячи з дому взагалі. У нас немає інтернету, для цього треба спеціально їхати в місто, шукати в кафе, де є wi-fi. Грошей теж ніде заробити. Зараз великий великодній піст, багато дуже скромно харчуються. Всі терплять. Їдять один раз в день. Тут, здається, є якісь соціальні столовки, де дають їсти суп, але я туди не піду, соромлюся", – розповідає Інна

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

За словами жінки, суспільство не може зрозуміти, що у багатьох жителів Донбасу вичерпалися можливості бути самостійними. "Людина – як я, у наш час стала проблемою, про неї треба дбати іншим. Але, з іншого боку, у решти виникає питання: "А чому ми повинні їй допомагати, якщо вона повноцінна і здорова, а не каліка?". 15 років тому, після розлучення, я залишилася одна з двома дітьми і добре вивчила правила життя. Зараз мої діти дорослі і живуть самостійним життям, і я б не хотіла їх обтяжувати своїми проблемами", – каже донеччанка.

Що допомагає вижити

"До мене багато хто дзвонить з різних міст Західної України, де залишилося багато друзів. Вони щиро цікавляться тим, що тут відбувається. Хоч я живу в Донецьку, але не відчуваю цього величезної відстані між нами. Ми спілкуємося по телефону, обговорюємо погоду, свої переживання. Для мене поїздка на Захід стала дуже корисною – я перестала себе почувати самотньою і морально "паралізованою", як це було до мого "вояжу". Тому, хочу сказати, з ким я встигла познайомитися, велике дякую", – говорить Перепелиця.

Щоб не нудьгувати, Інна, з її розповіді, вже перев'язала всі нитки, що були в будинку, перепрала всі речі, прибрала весь пил і навела повний марафет. У вільний час – відсипається і дивиться телевізор.

"Ціни у нас в Донецьку дуже високі. Хліб привозять із Запоріжжя. Виявляється, що там його дешевше пекти, ніж у Донецьку. У нас не працює булочно-кондитерський комбінат №5, тому що немає складових для випічки навіть примітивних бубликів. У магазині недавно купила батон за 6 гривень, масло "Селянське", що, насправді, виявилося звичайним "спредом", 200 грам ковбаси за 48 гривень і п'ять яєць, ціною в 2,50 за штуку. Самий звичайний засіб для миття посуду стоїть тут 36 гривень, а в Волновасі, наприклад, його можна купити мало не за десять. Але, щоб виїжджати туди, потрібні гроші на дорогу, гривень 400. А я одна, у мене немає поруч навіть пенсіонера, який би отримував державну пенсію", – ділиться жінка.

Ніхто від влади, за твердженням Інни, не цікавиться, як живуть прості люди, у яких немає пільг або інших "преференцій". "Але переміщатися по Україні у мене більше немає можливості. Тому, я не оплачую ні світло, ні воду, ні проживання, і розцінюю це, як "гуманітарну допомогу". Роботи, повторююсь, немає ніякої. Якщо б мені тоді у Львові запропонували заробіток хоча б у 3000 гривень, то я б напевно, залишилася і могла там оплачувати житло. А тут живу безкоштовно", – ділиться Інна.

На питання, а чи не складно було повертатися назад до Донецька, Інна відповіла, що потяг зі Львова на Дніпропетровськ йшов напівпорожній – до п'яти осіб на весь вагон. Подібна ситуація була і в автобусі з Дніпропетровська до Донецька.