Мешканка самого обстрілюваного селища Донецька: "Наш район перетворився на "зону відчуження"

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

<p>Фото: Г. Музашвілі</p>

1/24

За довгі місяці війни донеччани умовно поділили своє місто на відносно безпечні райони, і ті, де краще зовсім не з'являтися. Селище шахти "Жовтневий рудник" в Донецьку – один з найбільш обстрілюваних в місті. Всьому виною сусідство. Він знаходиться всього за кілька кілометрів від аеропорту. Рівно стільки ж звідси і до селища Піски. Сегодня.ua побувала в одному з найнебезпечніших селищ міста.

Після апокаліпсису

Дорога в селище лежить через залізничний вокзал, який зустрічає нас гробовою тишею. Чи не свистка електрички, ні стуку вагонної зчіпки, ні дзвінкоголосого диспетчера в динаміці, ні неспокійного шуму пасажирів ... Ні-чо-го. Тиша. Замовкла навіть голубина пугалка над входом у вокзал, що дратувала весь Донецьк своїм набридливим стуком. Згасло і табло, яке показувало час і температуру. Над входом у колишню камеру зберігання напис "Сховище". Рейки порожні, платформи теж. Вокзал закритий.

Тишу раптом розриває "бааабах!" Відлуння накриває куполом привокзальну площу, голуби перелякано розлітаються в різні боки. Два таксисти, які мерзнуть біля тролейбусної зупинки, як по команді піднімають голови в небо. "Ось і перемир'ю кінець!" – каже один. "Так йому з учорашнього вечора кінець", – поправляє інший. "Куди це вони стріляють?" – "А в Опитне. Або на Піски. А може, і в Авдіївку".

Фото: Г. Музашвілі

Транспортне сполучення з селищем Жовтневої шахти – два "Пазики". Відповідно, 6-а і 6-б. "Ашка" добігає аж до шахтоуправління, "бешка" везе пасажирів на Північне селище. На Північному залишилося більше людей, ніж на Жовтневій. До того ж там, у Палаці культури, видають гуманітарку. Тому в той бік їдуть двадцять пасажирів. На Жовтневу – вісім.

У вікнах автобуса – постапокаліптичний пейзаж. Ось в асфальті дороги воронка від снаряда. Ось розірваний вибухом міні-маркет навпроти школи. Ось місце, де восени минулого року такий же "Пазик" потрапив під обстріл, загинули люди. Ось, нарешті, слава Богу, наша зупинка!

Вода з колодязя і телевізори-підставки

Лічені дні перемир'я не переконали жителів Жовтневого в тому, що тиша надовго. "Так ми не вірили і не віримо, послухайте самі, що діється, – щулячись від розкочують звуків артилерійських пострілів, каже одна з продавщиць ринку Тетяна. Вона продає заморожені курячі стегенця. Поруч з нею три колеги по прилавку, на лотках – риба, печиво, скотч. Власне, все – більше людей на ринку немає.

"У нас робочий день з новин починається – де вчора гриміло та куди прилетіло, – каже продавщиця Юлія. – А більше нічого й не знаємо, телевізори у нас давно вже як підставки працюють. Світла ж ннмає! Телефони бігаємо на Північний заряджати. Он огризки проводів висять, з осені ще..."

Огризки проводів звисають зі стовпів акурат на товстий шар льоду. "А це воду прорвало! – послужливо каже перехожий дідок з візком, на якому громадяться баклажки з водою. – Кілька днів тому. Як вибухнув снаряд біля того будинку, так і потекло".

"А де воду берете?" – Цікавимося. "Так в колодязі за дев'ятиповерхівці", – говорить дідок. "Пити можна?" – "Коли іншої води немає, будь-яку вип'єш", – філософськи зауважує літній дончанин і йде разом з візком і водою.

Без людей, але з газом

По уламках розбитих шибок, по залишках віконних рам підходимо до одного з будинків. "Вікна цілі!" – щиро радіє місцева мешканка. На Жовтневий вона приїхала, щоб перевірити свою квартиру. Але усмішка швидко сповзає з її обличчя. За півметра від дивом уцілілих вікон на першому поверсі, в металевій під'їзної двері – слід від осколка. Поруч, в стіні, ще один. Піднімаємо очі – на інших поверхах шибок майже не залишилося. Вибуховою хвилею погнуло рами, розірвало на шматки москітні сітки. Можна заглянути в зяючі дірки вікон і побачити, що від постійної тряски будинку від залпів, від вогкості в кімнатах почали відходити від стін шпалери і сипатися штукатурка.

Фото: Г. Музашвілі

"У сусідньому під'їзді зірвало кран, затопило три поверхи. Ремонтники так і не приїхали, тут стріляли так, що страшно було носа на вулицю висунути, – каже сусідка тітка Раїса. – У будинку майже нікого немає, бігали по домівках, шукали хоч кого- небудь, хто воду би перекрив. Господи спаси і помилуй від такого, господарі тільки-тільки минулого року капітальний ремонт закінчили! "

Електрики немає, води немає, тепла немає, навіть мобільні телефони втратили "сітку". Як не дивно, є газ. Але найбільше пригнічує все-таки саме відсутність людей. Їх майже не залишилося на селищі шахти "Жовтневий рудник", є будинки, де з 60-80 квартир живуть заледве в п'яти. Здається, бродячих собак тут більше, ніж жителів. Собакам привільно – ніхто не ганяє, можна бродити де заманеться. Щоправда, з кожним артилерійським пострілом біля аеропорту пси починають дружно вити, посилюючи і без того гнітючу атмосферу.

"Зона відчуження"

"Перемир'я, кажете? Ну так! – саркастично каже сусідка. – Тут у дворах та в посадках під аеропортом стільки всього стоїть і стріляє, що бачили вони це перемир'я в одному місці. Як з ними можна домовлятися? Вони ж прямо все робили для того, щоб в них стріляли. І в нас заодно! Хто зруйнував наші будинки – ми не знаємо. Війна зруйнувала. А хто ремонтувати буде?"

Фото: Г. Музашвілі

"А де ви продукти берете, тітко Раїсо?" – запитуємо ми, тому що жоден зустрінутий нами магазинчик в центрі селища не працює. Від них залишилися тільки частини вивісок і зруйновані вітрини. "А на вокзал ходжу або на Північний, з ринку Юля може принести щось. Що нам тут треба, різносолів якихось? Нам би хліба та картоплі! Хоча страшно все це – живемо як в "зоні відчуження", – говорить тітка Раїса.

Розмовляти з місцевими жителями важко. Вони втомлені, налякані і мляво реагують майже на все. "Як війну закінчити? Прибрати всіх, хто стріляє", – невесело цідить чоловік біля свого автомобіля. Пошарпаний "ланос" хрумтить колесами по осколках, підмести і викинути їх нікому.

Втім, будемо чесні – по дорозі проїхала машина з емблемою донецьких газівників. Ні електриків, ні водопровідників тут вже давно не бачили, як і двірників, і листонош. А колись у міста були цікаві плани на цей куточок Донецька. Жовтневий перший з районів потрапив під війну, і вона тут не зупинялася ні разу. Ні про яке перемир'я тут не чули. Тут би стіни міцніші та запас води побільше. Хліба та картоплі. І прибрати всіх, хто стріляє.