Життя в трьох кілометрах від Донецького аеропорту: розбиті магазини, бази бойовиків і мародери

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

<p>Фото: Соцмережі</p>

1/28

Ще зовсім недавно – два роки тому – Київський район Донецька був другим за престижністю після центрального Ворошиловського. Від аеропорту до центру Київського району менше трьох кілометрів. Раніше таке сусідство дарувало приємний бонус до покупки-продажу житла в цій частині Донецька, зараз же – "чортова мітка", прокляття і злий рок. В радіусі 3-5 кілометрів навколо аеропорту, гарячої точки, що плюється вогнем і снарядами, – можна виживати, але не жити. Сегодня.ua дізналася, як живуть люди в "червоній зоні" Донецька, яка має найвищу небезпеку з обстрілу і загрозу для життя.

Без звуків і автомобілів

Колись, в минулому житті, по Київському проспекту туристи-щасливчики мчали в аеропорт на рейс до Хургади або Дубай, а трамвай, весело тренькаючи, поважно перетинав перехрестя Київського проспекту і вулиці Павла Поповича (в народі іменується Гілка) і віз пасажирів на залізничний вокзал. Київський шумів, брязкотів, тріщав, волав дитячими голосами в скверику біля виконкому, смакував анекдоти біля прохідних "Засядька" та заводу "Точмаш" і голосно ворушив вітром гілки старих тополь, висаджених уздовж проїжджої частини.

Чим більше спогадів про колишнє життя Київського району, тим сильніше стискається серце від картин життя нинішнього. Київський – на ділянці від Гілки до зруйнованого Путилівського мосту, п'ять тролейбусних зупинок, – мовчить тією мертвотною тишею, яка може тиснути на мозок. Тут можна йти посередині дороги, не боячись машин. Їх тут їздить не так вже й багато, приблизно одна в п'ять хвилин. Шелест шин по убитій гусеницями танків дорозі – один з небагатьох звуків Київського. Є ще автобуси, які з'єднують нещасний район з більш благополучним центром, і тролейбуси, чия кінцева зупинка тепер біля Путилівського мосту, а не в аеропорту, біля автовокзалу "Західний" або біля шахти "Жовтневий рудник", як це було ще два роки тому.

Фото: Соцмережі

"Жили як жабенята в коробці"

Дорога буквально "зчесана", втім, це нормальний стан для донецьких магістралей. Військова техніка їздить табунами по Київському проспекту по маршруту "аеропорт і назад", розбиваючи не тільки дороги, але і надії на мирне життя. Всі хто міг звідси поїхати – давно виїхав, зараз основний контингент жителів – люди похилого віку. Хоча ось іде зграйка учнів зі школи № 65, розташованої прямо на Вєтці. До слова, першої україномовної школи Донецька. Зараз це просто школа-гімназія, викладання в ній російською, вся українська атрибутика (зображення гербів на огорожі, прапорці) ліквідована.

Сквер біля виконкому, ігровий майданчик. Колись тут не було чути шуму сотень автомобілів через дитячі голоси – одночасно тут могли носитися до сотні малюків. Зараз тільки двірники понуро метуть старе листя на доріжках, так молода мама з коляскою поспішає додому.

Бізнес-центр "Миронівський" ось уже другий рік стоїть з розбитим склом. Його встигли добудувати, але там так і не з'явилися бізнесмени. Під обстрілом і ударними хвилями бізнес-центр залишився без єдиного цілого скла, виглядає моторошно. Руки у новоявленої "влади Донецька" до нього не доходять – осколки розбитих вікон, які лежали всюди, вимітали місцеві жителі. Дві жінки і зараз підмітають доріжку біля свого під'їзду. Десь за обрієм, в районі аеропорту, нескінченно "бабахає", судячи по звуках, міномети. Жінки з незмінними обличчями продовжують мести.

Зупинку тролейбуса зрешетили осколки. Слідами можна легко зрозуміти, звідки прилетіли снаряди – з боку центру міста. Хоча місцевим вже все одно, їх головне завдання під час обстрілу – врятувати себе і своїх близьких.

Фото: Соцмережі

"Вікна поставили. У нас як вилетіли два роки тому, так ми забили їх все фанерою і жили як жабенята в коробці. В кухні один просвіт залишили, – розповідає в тролейбусі жінка своєю товарке. – У нас на Чапаєва взагалі людей мало залишилося, але бачу – почали вікна вставляти. Питаю: "Не боїтеся, що виб'ються?" А вони кажуть: "Ми вже нічого не боїмося, але жити без вікон вже сил немає". У них було все поліетиленом затягнуто, я їх розумію. Ну і ми подумали і вирішили ремонтуватися. Хоча як обстріл – я в стані напівнепритомності. І грошей шкода, і себе шкода".

"Добре, що танки сюди не загнали"

На Путилівці залишилися розбиті магазини, банки, кіоски. Ніхто не займається хоча б розбором завалів. На Поліграфічній вулиці висотка видавництва "Донеччина" має ще більш гнітючий вигляд: на десятому поверсі повністю відсутні шибки у вікнах, вітер вдмухує в порожні отвори недоноски жалюзі, з даху звисає абсолютно непізнаване знизу лахміття чи покрівлі, то чи ще чого. В цілому – відчуття абсолютного, безпросвітного, сірого смутку.

"День прожили – і добре! – Ділиться рецептом виживання мешканка вулиці Маршака Олена Канишева. – Ми тут нікому не потрібні особливо, так що все робимо самі. І сміття після обстрілів прибирали, і людям похилого віку фанерки на вікна ставили самі. Доброго дядька немає. А знаєте, як тепер для мене виглядає щастя? Он будинок двоповерховий, бачите? У ньому вісім квартир, всі мешканці поїхали ще в 2014-му. Вночі йдеш, будинок стоїть порожній, темний, страшний... А минулої осені йдуть – бачу, одне вікно світиться! Я бігом туди, думала, мародери залізли. Стукаю у вікно як скажена, а звідти сусідка визирає, сміється: "Та не бий ти так, свої!" Ой, як я раділа – хоч хтось приїхав! Хоч одне віконце буде світитися, ніби як життя не зовсім ще закінчилося".

Пенсіонер Антон Комаров живе неподалік від захопленого бойовиками корпусу Донецького юридичного інституту. З його вікон відкривається вид на плац, де ще два роки тому приймали присягу на вірність Україні майбутні міліціонери. Тепер тут одна з баз бойовиків.

"Інститут два роки тому і розгромили, – каже пенсіонер. – Скаржитися на те, що база бойовиків знаходиться в самому центрі житлового селища, навіть сенсу немає. Хто нас буде слухати, добре ще, що танки сюди не загнали".

Фото: Соцмережі

За словами донеччанина, більшість жителів його п'ятиповерхівки давно виїхали і повертатися не збираються. Пенсіонер доглядає за квартирами семи сусідів. "У нас же тут і у двір прилітало, слава богу, що хоч в будинок не влучило, – сумно зітхає пенсіонер. – Я як можу доглядаю. Була справа, зашпаровував сусідам вікна плівкою і фанерою, плачу за квартиру, коли просять і коли у сусідів є можливість передати гроші. Крім того, світло ще додатково включаю по черзі у всіх квартирах, щоб мародерам було складніше обчислити нежитлові. Правда, одну квартиру все ж злодії розкрили. Забрали, все що могли винести – техніку, посуд, навіть килим зі стіни вкрали. Але я безсилий проти них, що я можу?"

Про мародерів мешканці Київського району розповідають пошепки. Бояться. Так обчислюють і "обносять" квартири тих, хто виїхали. Нахабно, безцеремонно, тому що знають – ніхто з сусідів не пискне. У приватному секторі знімають паркани цілими секціями. Якщо хтось все-таки заголосить, обривають на півслові, мовляв, "захисники ваші, маємо право".

Чому трамвай на вокзал не йде?

Звичайно, Київський район намагається вибратися з того жаху і хаосу, в який його занурили бойовики самопроголошеної "республіки". Потихеньку відкриваються нові магазинчики (правда, здебільшого, це продуктові кіоски), так-сяк деякі господарі розбитих кафе і кіосків прибирають залишки конструкцій. Зате беззмінний магазинчик "Магнолія", який пережив кількох Генеральних секретарів ЦК КПРС і всіх існуючих президентів незалежної України, як і раніше торгує асортиментом "все для всіх": одяг, меблі, канцелярія, посуд, дрібниці для дому, в загальному, все те, що завжди потрібно. Продавщиці неголосно обговорюють, як краще проїхати через блокпости, щоб не дуже дорого, нечисленні покупці беруть газ в балончиках для запальничок і придивляються до поличок на кухню.

Фото: Соцмережі

"Ми навіть при найлютіших обстрілах не зачинялися!" – Гордо каже одна з продавщиць по телефону, і в це віриться легко.

Ще одна тиха радість місцевих жителів – працює хлібний кіоск біля зупинки на Поліграфічній. На жаль, кондитерський комбінат, який кілька десятків років наповнював тут повітря ароматами свіжих пряників, поки замовк. А ларьок залишився і в ньому все так же, як і два роки, п'ять, десять років тому продають свіжі батони, пряники і булочки, випечені в Донецьку.

Ну і наостанок – знайдена відповідь на питання, чому ж трамваї маршруту № 1 (Донецький металургійний завод – залізничний вокзал) не доїжджає до вокзалу, а розвертається в шести зупинках від нього? "Влада Донецька" скромно замовчує про це, хоча відповідь на поверхні. Від нинішньої звичайно зупинки "Вулиця Економічна" і до вокзалу зрізані всі трамвайні дроти і частково – рейки. Все просто.

"Провід зрізали давно, а ось біля рейок перекопано і незрозуміло, забрали рейки або землею присипали. Здається, забрали. Металу-то скільки! А то, що відновити контактну мережу, це дороге і довге задоволення, так про це ніхто ж не думає. Зрізали бойовики, які на базі на Поліграфічної стоять (база будматеріалів. – Авт.), але якщо запитати їх – вони все звалять на диверсантів, як зазвичай", – розповів місцевий житель Володимир Ковальов.