Діти "Динамо-1986": доньки Блохіна співають і грають у теніс, а син Заварова торгує будматеріалами

На дітях знаменитостей природа, як прийнято вважати, відпочиває. Але на потомство зірок київського "Динамо", яке в 1986-му виграло європейський Кубок кубків, це правило поширюється аж ніяк не стовідсотково. "Сегодня" дізналася, як склалися долі синів і дочок легендарних футболістів.

Майже всі вони пішли по стопах батьків. І деякі дуже процвітали. Наприклад, Анна Безсонова стала чемпіонкою світу та бронзовою призеркою Олімпіади з художньої гімнастики. Син Павла Яковенка Олександр – дворазовий чемпіон Бельгії у складі "Андерлехта", викликався до молодіжної збірної України, як і його молодший брат Юрій, який виступає за кіпрський "Анортосіс".

Якщо старша дочка Олега Блохіна співачка Іріша готується зробити папу дідусем, то її сестрички – 13-річна Аня і 12-річна Катя – марять тенісною кар'єрою. Обидві регулярно беруть участь у турнірах. Правда, у рейтингу країни для 14-річних поки далекі від лідерських позицій. У них 160-те і 241-ше місця.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

До речі, займався тенісом і син Анатолія Дем'яненка – Тарас. "Зараз у нього маленький бізнес", – говорить батько.

Син воротаря "Динамо"-1986 Віктора Чанова Вадим закінчив Інститут міжнародних відносин і зараз допомагає батькові в компанії з довгою назвою "Укрпромвпровадження", де Чанов-старший – гендиректор.

А ось сини Олександра Заварова будують сольні плани. 26-річний Валерій, який виступав за "Оболонь-Бровар", поки що не оголошує про закінчення кар'єри гравця, але вже вчиться на тренера. А ще інтригує: "Мій бізнес тільки відкривається, тому не хотів би говорити про нього вголос. Скажу лише, що це сфера автомобілів. Масштабна справа. Та не салон з продажу машин і не СТО".

Його старший брат, 32-річний Олександр, темнити не став. "Пробую бізнес у сфері торгівлі. Мова про великий інтернет-магазин – gipermarket.ua. Побутова техніка, будівельні матеріали, дитячий світ... Свого часу я теж грав у футбол. Потім була травма, і я зав'язав. Але паралельно закінчив університет у Франції, де ми прожили 18 років: управління і менеджмент підприємства, спеціалізація – франко-російський менеджмент. Працював в холдингу, який збирався взяти в концесію на 30 років київський водоканал, як це було зроблено в Парижі, Будапешті, Празі, і управляти їм, модернізуючи мережі з залученням інвестицій. я був помічником директора. Потім француз поїхав, і я став директором представництва. Але в підсумку з проектом не склалося. Важко це в українських реаліях, коли підписуєш договір з одним мером, а через рік приходить інший і каже: "До побачення".

Василя Раца і Вадима Євтушенка об'єднує не тільки виграш Кубка кубків-86. У кожного з них по двоє синів, що виросли вже за кордоном. Згодом і Рац, і Євтушенко повернулися в Україну. У першого зараз тут свій бізнес, другий – телеексперт. Але їхні діти осіли там, де закінчували кар'єру отці, – в Угорщині та Швеції. Теж займалися спортом, правда, батьківських вершин не досягли.

"Моєму старшому синові Ласло – 25 років, – розповідає Рац. – Він з восьми років грав в Будапешті в футбол, але три-чотири роки тому вирішив зав'язати. Пройшов курси менеджерів, зараз працює на фірмі, а в футбол грає лише зрідка, для себе. Шкода. Бо за потенціалом він перевершував мене. У нього відмінна ліва нога, він вищий за мене зростом, на кросах завжди був першим. Але у нього не було іншого – наприклад, волі заради футболу відмовитися від подружки, яка його цікавила більше. Упевнений, жив би він в Україні, став би хорошим гравцем. Там у нього було б інше оточення, інші вимоги. Коли йому було 17 років, я відвіз його на два тижні в "Динамо-2", де тренером був Онищенко. Хотів, щоб син відчув різницю у віддачі, швидкостях. Так він після першого тренування настільки втомився, що відразу завалився спати! А вдома він не втомлювався. Після Києва він в Будапешті місяць літав на тренуваннях, а потім знову повернувся до загального рівня. Чому не відправив його в "Динамо" надовго? Я допустив велику помилку, про яку донині шкодую. З дитинства не розмовляв з синами українською та російською. Часто був в роз'їздах по бізнесу, а моя колишня дружина завжди з ними розмовляла угорською. Без знання мови Ласло було непросто виїхати в іншу для нього країну. Був ще один момент. Я грав у тому матчі ЧС-86, в якому СРСР обіграв 6:0 Угорщину, футбол якої після того фіаско провалився. Угорські тренери затаїли на мене образу і, вважаю, вихлюпнули її на сина. До нього ставилися не так, як до інших. Він менше грав. В угорських газетах я завжди критикував місцевий футбол. Не роби цього, до Ласло ставилися б інакше. Але я не міг по-іншому".

"Що стосується молодшого сина, Атілли, то йому 23, – продовжує Рац. – Грав в теніс, а зрозумівши, що до рівня профі не дотягує, почав тренерську кар'єру".

Якщо діти Раца в Угорщині холостякують, то спадкоємці Євтушенка вже зробили його двічі дідом. У В'ячеслава – донька Міла (два рочки), у Вадима – син Ніколас (йому п'ять років). До речі, обидва сини свого часу грали під керівництвом батька в клубі "Валста Сіріанска". "І моя кар'єру гравця, і брата вже завершені, – розповів нам 33-річний В'ячеслав. – Я просто відчув, що вистачить. У Вадима (йому 30) травма – порвав ахілл. Зараз він живе в Стокгольмі, працює асистентом тренера в клубі другої ліги, а я координатор секцій спортивного клубу в Хельсінборгу, і паралельно теж пробую себе в тренерській справі".

В'ячеслав згадує, як складно їм гралося один проти одного: "У нас різні амплуа, тому на поле перетиналися не часто. Але вступати в єдиноборство доводилося. Дивні відчуття – встигав подумати, пропускати брата або збивати. Якщо вже збивали один одного, то намагалися робити це неболяче. Кращим підсумком була нічия, тому як в разі поразки хтось все одно залишався злим. Але частіше вигравала моя команда".

Цікаво, що певний час в Стокгольмі Вадим Євтушенко-молодший трудився в аеропорту. "Працював з квитками, пасажирами, приймав літаки. На жаль, українська авіакомпанія закрила своє представництво в Швеції, і брат цю роботу втратив. А вона йому подобалася", – каже В'ячеслав.

Своїй доньці Мілі В'ячеслав намагається прищепити знання російської мови. "Мультики дивимося. Казки читаю доньці. "Гуси, Гуси, га-га-га!". І все таке. Цими книжками постачає мама. До слова, коли вони з батьком до нас приїжджають, то привозять сало, ковбасу, малосольні огірки. Ми ж на цьому виросли. Батько в Швеції, як і раніше, велика легенда. Вболівальники при зустрічі завжди передають йому привіт".

Пару років тому В'ячеслав і Вадим познайомили своїх дівчат, Кароліну і Лізу, з Києвом. "Вони звернули увагу, що продавці тут набагато грубіше, ніж у Швеції. Не усміхаються. Десь я погоджуся. Але таке життя у нас. Іноді не до усмішок".