Йожеф Сабо: "Моя медаль чемпіонату світу – одна на Україну"

Знаменитий тренер Йожеф Сабо народився 29 лютого — День Народження у нього раз у чотири роки.

— Йожефе Йожефовичу, з ваших друзів або знайомих є ще хтось, хто народився 29 лютого?
— З найближчого оточення — точно немає. Був колись хтось із швидкоплинних знайомих.

— Але про те, що ваш день народження — лише раз на чотири роки, ви, кажуть, дізналися вже в зрілому віці?
— Так, я завжди вважав, що народився 1 березня 1940 року. Так було записано і в метриці, і природно, в паспорті. І лише незадовго до своєї смерті моя мама відкрила мені правду. Тоді діти адже рідко народжувалися в лікарнях, і я не став винятком. Тим більше що моя бабуся була акушером, і вона прийняла пологи у мами вдома. Народився я 29 лютого, о пів на дев'яту вечора. Ну, вони вирішили: "Що тут залишилося?" і записали мене народженим 1 березня, щоб у мене був нормальний щорічний день народження. До того ж в Угорщині, до складу якої тоді входило Закарпаття, 1 березня відзначалося державне свято (відновлення монархії і прихід до влади адмірала Міклоша Хорті. — Авт.). І на всіх угорських дітей, що народилися в цей день, відкривався іменний банківський рахунок. На моє ім'я теж був виписаний депозит на 500 пенге, розміщений в одному з голландських банків, який я міг забрати після досягнення 22-річного віку. Коли прийшла радянська влада, мама цей сертифікат нікому не показувала, боялася, все-таки Хорті вважався союзником Гітлера.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

— Але й не викинула?
— Так, зберегла. Віддала мені цей папір, коли розповідала правду про дату мого народження, і документ у мене десь зберігається до цих пір. Так у мене і метрика моя угорська збереглася. Я можу хоч сьогодні йти в посольство і отримати угорське громадянство. Я народився в Угорщині, і країну не залишав, це вони мене залишили (сміється). Я ж і по-російськи не говорив, поки не опинився в Києві. А потім "Динамо" найняло мені вчителя, і я почав посилено вивчати російську мову.

— Угорську при цьому не забули?
— Ні, звісно. Хоча ні з ким особливо говорити (сміється). Хіба коли на Закарпатті буваю. Але книги угорські читаю регулярно, газети, телебачення дивлюся.

— Правда, що на початку 2000-х вас запрошували очолити збірну Угорщини, але ви відповіли відмовою?
— Та мене і раніше звали туди. Якщо ви пам'ятаєте, на чемпіонаті світу 1966 року в чвертьфіналі грали СРСР — Угорщина. І під час матчу, який ми виграли (2:1. — Авт.), я кілька разів почув на свою адресу від угорців, що я зрадник, такий-сякий. А вже потім, через день-два, зі мною зустрілися люди з угорської федерації і запропонували переїхати на ПМЖ до них. Але ви ж розумієте, що тоді це могло призвести? У Союзі у мене залишилися брати, сестра, мати, і всі вони могли постраждати. Тому я відмовив.

— З того чемпіонату світу ви повернулися з бронзовою медаллю. Де вона зараз зберігається?
— З медалями вийшла цікава історія. На команду видали 11 комплектів медалей — тільки для 11 гравців основного складу, одним з яких був я. Нам і стипендію тоді спеціальну в Спорткомітеті платили, 300 рублів, теж тільки основному складу. А мого одноклубника по київському "Динамо" Валерія Поркуяна взяли на чемпіонат світу в останній момент як дублера. В Англії він себе дуже здорово проявив, забив чотири голи, став кращим бомбардиром збірної, але медаль так і не отримав. Тому що не зважав гравцем основного складу. Ось така несправедливість. І вийшло, що я єдиний український футболіст, нагороджений медаллю ЧС. Нехай вона і бронзова, але інших немає. Я передав її в музей спортивної слави при Спорткомітеті України, але з умовою, що можу в будь-який час забрати. Є у мене ще одна медаль, теж бронзова, за третє місце на Олімпіаді-1972 Мюнхені. Я, до речі, як олімпійський призер, досі отримую урядову стипендію в чотири тисячі гривень.

— Не дивлячись на солідний вік, ви завжди виглядаєте спортивним і підтягнутим. Як вам це вдається?
— Ну як! Вміти треба (сміється). Стежу за собою, не пиячу, дотримуюся режиму, потихеньку займаюся собою. Кожен день — обов'язково піші прогулянки швидким кроком кілометрів по п'ять-шість. Іноді і пробіжуся півгодинки. Словом, живу нормальним життям. Раніше я був фанатом лиж і добре катався, але зараз лікарі забороняють. Два роки тому мені зробили операцію на тазостегновому суглобі, поставили протез і заборонили занадто навантажувати суглоб.

— Кажуть, ви були противником весіль футболістів, мовляв, одружився — рік втратив...
— Не зовсім так. Якось до мене пристали на цю тему журналісти, і я кажу: "Звісно, є хлопці, які перед заїздом на базу своїх панянок хвалять так, що потім добу сонні ходять". Ну а мої слова розтлумачили так, що жінки футболістам заважають.

— Не можу не запитати і ось про що: у вас перш часто виникали розбіжності і навіть словесні перепалки з Віктором Леоненком. Зараз ви з ним працюєте експертами на каналі "Футбол". При зустрічі хоч вітається?
— Ми рідко перетинаємося, так як працюємо на різних програмах. Але при зустрічі вітаємося, звичайно. Які можуть бути образи? А то, що між нами було... Я завжди йому говорив і говорю: "Не потрібно багато критикувати інших. Згадай, що ти сам творив". Адже він же ніколи не був зразковим, і сам цього не приховує. Але при цьому недобре говорить про хлопців, які сьогодні грають. І мені це неприємно. Я йому кажу: "Вітю, наш час минув. Зараз все інше — і футбол інший, і зарплати інші. І з цим треба змиритися".

— Свій день народження 29 лютого плануєте відзначати?
— Тільки вдома, в сім'ї, зі своїми домашніми. Я давно не роблю з цього великого свята. Тому як розумію, що з кожним днем народження стаю все старше і старше.

— Але на свої роки ви себе, напевно, не відчуваєте?
— Ні, абсолютно. Я, звичайно, розумію, скільки мені років, але відчуваю себе молодше. На скільки? Так я і сам собі на це питання не відповім. Але відчуваю себе — тьху-тьху-тьху — нормально. Не хворію, слава Богу. Просто не даю собі хворіти.

— Та й не можна вам розкисати, у вас адже маленька дитина (молодшому синові Сабо не виповнилося ще й 10 років. — Авт.)...
— В тому то й справа! І це дуже підтримує і стимулює.

— В день народження за своє здоров'я трохи дозволите собі "порушити режим"?
— Ну чому ні? 50-70 грамів хорошого коньяку іноді навіть потрібно. Корисно для серця і судин. Я проти того, щоб це входило в звичку, стало щоденним заняттям. Як можна пити, коли діти на тебе дивляться? Вони ж як губка — все вбирають. З дітьми взагалі потрібно уважним бути у всьому: що робиш, що говориш. Не дай Бог, якийсь слівце в розмові вилетить, він його назавтра вже буде вживати і скаже: "Тату, так ти ж сам вчора так говорив".

— А якісь яскраві спогади зі свого дитинства у вас залишилися? Може, пов'язані з днем народження або якимось подарунком, отриманим від батьків?
— Ну, не з дитинства, а з юності. Дуже добре пам'ятаю, як в 1957 році я потрапив в ужгородський "Спартак" і отримав свою першу зарплату, 140 рублів. Мені тоді здавалося: "Боже! Такі гроші!". Для мене це було свято. Я приніс додому і все віддав матері, батька на той час уже не було. І я відчував таку гордість: "Ось і я став заробляти". Мама мені з тих грошей купила красиву сорочку в клітинку. Ось цей момент я дуже добре запам'ятав.

— А високосні роки для вас взагалі фартові?
— Не скажу, що я якийсь везун по життю. Ну хіба що Боженька дав мені прожити більше інших.

ВИСОКОСНІ РОКИ У ЖИТТІ ЙОЖЕФА САБО

1940. Народився в Унгвар (Ужгороді). Був восьмою, наймолодшою дитиною в сім'ї.

1960. У складі київського "Динамо" став віце-чемпіоном СРСР.

1964. Уперше став володарем Кубка СРСР. У фіналі "Динамо" обіграло "Крилья Совєтов" (1:0).

1968. Завоював з "Динамо" своє четверте (і останнім) "золото" чемпіона СРСР.

1972. З московським "Динамо" вийшов у фінал Кубка Кубків, де "біло-блакитні" поступилися "Глазго Рейнджерс" (2:3). Сабо і Пільгуй стали першими футболістами з України, які грали у фіналі єврокубка. У тому ж році став бронзовим призером Олімпіади в Мюнхені.

1992. Уперше став біля керма київського "Динамо". Надалі повертався на тренерський місток ще чотири рази (1994, 1995-1996, 2004-2005, 2007) — рекорд клубу.

1996. Повторно очолив збірну України, з якою поступився в стиках до ЧС-тисяча дев'ятсот дев'яносто-вісім хорватам і в плей-офф до ЧЄ-2000 словенцям.