Олександр Ільченко
Катерина Степаненко
редактор 29 травня відзначається Міжнародний день миротворців. За роки незалежності тисячі українських військових побували в миротворчих місіях ООН в різних гарячих точках. Ніхто з них не думав, що минуть роки, і однією з таких точок стане Україна. Але напередодні свята "Блакитні берети" згадують свої важкі відрядження на інші війни, далеко від рідної землі і рідної домівки.
Балкани: полон, голод, втеча, дзвінок
Андрій Падурець був одним з тих, хто потрапив на Балканську війну. У складі 240-го окремого спецбатальйону ЗСУ старший сержант служив заступником командира взводу.
- У зрілому віці, за 50, приходить розуміння небезпеки, ризику. А коли молодий, сповнений сил, кров вирує, про те, що тебе можуть вбити, не замислюєшся. Когось другого – може бути, тільки не тебе. Хіба що поранити, і то – в ногу, і не в кістку, щоб інвалідом не стати... Перебираючи в пам'яті події того часу, тільки зараз по-справжньому усвідомлюєш, що міг і не повернутися...
Падурець згадує жаркий у всіх сенсах липень 1995-го, коли на долю українських миротворців припали найдраматичніші випробування. Оточивши боснійських мусульман в районі Сребрениці, армія боснійських сербів знищила кілька тисяч мирних жителів, насамперед чоловіків і юнаків. Таку ж криваву спецоперацію намір влаштувати в населеному пункті Жепа. Бійці Укрбату ціною величезних зусиль забезпечили безпечне виведення мирних жителів з обложеного анклаву (докладно ми розповідали про це 8 квітня). Однак кілька миротворців були захоплені в заручники до сербів, в тому числі і Андрій.
- У полон нас заманили хитрістю, протримавши кілька днів без їжі, але був і втечу зі Славою Дворовим, і якби не засідка неподалік Бані-Лука, дісталися б до своїх, а так зловили і кинули до карцеру, – зізнається він "Сьогодні" – Правда, там так-сяк хоч годували. Тільки на 12-ту добу за нами приїхала машина, і звільнених заручників відвезли до Сербської Країни...
На війні люди виявляються по-різному. Андрій вважає, що гідно показали себе комбат полковник Сергій Мовчанюк, командир роти підполковник Володимир Крючков, комвзводу капітан Юрій Лук'яненко.
- Один місцевий житель з сербів, там же, під Бані-Лука, по суті, нам життя врятував, хоча загалом ті до миротворців вороже ставилися, як би ревнуючи до боснійців, – продовжує Падурець. – Ротний, який залишився без засобів зв'язку, попросив скористатися домашнім телефоном – зателефонувати до України. Тому нічого не коштувало відмовити, відповівши, що дорого, та й ризиковано. Але – дав. Крючков, набравши код України, номер чергового по Міністерству оборони в Києві, повідомив про складну ситуацію, в якій ми опинилися, описав місце, де перебуваємо. У Міноборони зреагували, відразу вийшли на командування місії ООН в Боснії і Герцеговині, і незабаром за нами прислали підмогу. Тож без того серба, дякуємо йому, нас навряд чи б знайшли.
День миротворця Андрій і його друзі відзначатимуть в Кропивницькому. Туди ж приїдуть побратими з Кривого Рогу, Олександрії, Знам'янки.
- З кожним роком лави наші рідшають. У когось серце не витримує, рани даються взнаки. Хтось поїхав на заробітки. Хтось втратив життєві орієнтири, спився... Але коли зустрічаємося, здається, і не розлучалися.
Африка: служба і... екзотика
Міжнародний день миротворців не просто рядок в настільному календарі і для Михайла Петриляка. Йому 36 років. І сім з них віддано міжнародним місіям. Першою була відрядження в Косово. Потім Африка – поперемінно Судан і Південний Судан.
- Всього у мене в активі п'ять миротворчих місій, зараз готуюся до нової, шостої, і знову на Чорний континент – до штаб-квартири ООН до Нью-Йорка відправлений запит, і наприкінці червня поїду знову.
У Михайла досить великий досвід служби координатором спецпідрозділів місцевої поліції швидкого реагування. Опергрупа повинна прибути на місце злочину протягом 10-15 хвилин після сигналу до служби 777 (аналог 911). Петриляк проводив тренінги з навчання поліцейських основ оперативної роботи, взаємодії з іншими підрозділами, логістики, моніторингу, впровадження різних проектів. Пишається, що завдяки і його зусиллям в зоні відповідальності рівень загальнокримінальної злочинності значно знизився.
Траплялося, патрулюючи прикордонну територію, заїжджали до таких непролазних нетрів, що, здавалося, звідти вже не вибратися. І тим не менше знаходили потрібний населений пункт, тож все закінчувалося благополучно.
Одного разу їм доручили зібрати інформацію про дике плем'я, яке здійснювало спустошливі набіги на села і поселення, вбивало і викрадало людей. Вийшли на батальйон "Кобра" визвольної армії Південного Судану.
- Ну що сказати – головорізи під два метри зросту і під центнер ваги кожен, а у нас охорона – взвод непальців з гвинтівками М16, які ледь не вище їх... Так ось у "кобрівців" були старі автомати Калашникова з дерев'яними прикладами. Приклади суцільно в зарубках – за кількістю убитих. Безліч зарубок, і чим їх більше, тим цінніше солдатів.
Доводилося і шаманів в савані зустрічати. Але в місії миротворців рекомендували обходити їх десятою дорогою. Тому близько з непередбачуваними екзотами не спілкувався – хіба мало що ті здатні нашаманити.
Втім, і без них неприємностей вистачає. Наприклад, черевний тиф, малярія, жовта лихоманка, інші болячки.
- Від долі, як то кажуть, не втечеш: з десяток миротворців, яких знав, не вбереглися від укусу малярійних комарів, – продовжує Петриляк. – На превеликий жаль, медицина досі не навчилася лікувати малярію, вона її тільки заліковує...
Не побоюється дружина відпускати в Африку?
- Звісно, хвилюється, переживає, як і усі люблячі дружини. А з іншого боку, вже звикла до від'їзду, розлук, вірить у краще, чекає...
З таких довгих, по року-півтора, відряджень намагається хоч ненадовго вирватися на побивку додому. Змінити обстановку, побачити родину – цього ніщо не замінить. Щоправда, все за свій рахунок. Миротворцям з інших контингентів оплачують по чотири перельоти на рік. У наших такого немає.
Йому подобається екзотична природа. Там вперше побачив гігантських марабу, яких називають африканськими лелеками. Його службовий автомобіль одного разу стрімко атакувала чорна мамба, одна з найотруйніших змій на континенті. У базовому таборі жив солідних розмірів варан по кличці Васька. Але найбільше здивували... світлячки.
- Вдома, в Україні, я таких тільки в дитинстві бачив. А в Судані – повнісінько. Дивишся на їх точкове мерехтіння, що зачаровує, і думаєш, як ранима природа і як же легко порушити хиткий баланс...
Після Афгану: Крим – на Львів
Про анестезіолога-реаніматолога Андрія Родзоняка газета "Сегодня" писала 11 з гаком років тому, 2007-го. Він став першим українським військовим медиком, відправленим до Ісламської Республіки Афганістан у складі литовського контингенту Міжнародних сил сприяння безпеці ISAF в цій країні. Перед тим успішно пройшов бойове хрещення в Іраку та Ліберії. Нам захотілося дізнатися, як склалася подальша життя Андрія і що в ній змінилося після публікації.
- Перш ніж потрапити до Афганістану, пройшов підготовку в Литві, звідки в складі зведеного загону прилетів до місця служби до міста Чакчаран провінції Гор, – розповідає Родзоняк. – На базі працювали спільно з литовськими військовими медиками, надаючи допомогу військовослужбовцям контингенту, та й місцевих жителів, які приходили до медпункту, часто виручали...
Час, проведений в місії, став хорошою школою професіоналізму, взаємодії з колегами. Повернувся до Білої Церкви. Звідти перевівся до Севастополя, де в госпіталі ВМС України працювала сестра Олена. 2010-го знову поїхав до Афганістану, до речі, в ту ж провінцію, де був до цього, і відслужив півтора року.
- Чесно кажучи, планували з сестрою залишитися в Криму, але 2014-го зі зрозумілих причин виїхали звідти і опинилися у Львові. Прижилися тут і часом дивуємося, чому не зробили цього раніше. Тут все яскраве, архітектура, побут, люди. Батько був родом з Тернопільщини, напевно, і львівський менталітет, особливості культури нам з Оленою ближче. А робота знайшлася в Військовому клінічному медичному центрі Західного регіону ЗСУ.
2007-го він був капітаном медслужби. Зараз вже полковник. Очолює відділення реанімації та інтенсивної терапії клініки серцево-судинної хірургії. Вона – єдина, за його словами, в ЗСУ, де проводять операції на відкритому серці. Пацієнти – і військові, і цивільні. Олена керує клінікою психіатрії.
- Поїхав би знову до миротворчої місії, якщо б надійшла пропозиція? – перепитує Андрій. – Скоріше так. Але відділення складне, навіть у відпустку важко вирватися...
Кілька років тому на Яворівський полігон, де відбувалися міжнародні навчання, прибули литовські військові медики, з якими в Афганістані працював. Ті розшукали його через соцмережі, приїхали в гості – якраз чергував. Душевна вийшла зустріч.
Нудьгує за Кримом? Їздив з сестрою туди відразу після анексії – попрощатися, дещо з речей забрати...
- Уже тоді все якось сумно виглядало. Більшість, з ким служив, звільнилися. У самому Севастополі мало хто залишився. Або батьки похилого віку, і їх кинути не можна, або житло тримає... Одні виїхали на ПМЖ за кордон... Інші на сторону росіян перейшли... Але і вони не були в захваті. Зрадників ніде не поважають...
Як військовий медик Андрій їздив у відрядження на Донбас.
- Дивишся на розкурочені снарядами житлові будинки, розбиті обстрілами дороги – і в пам'яті спливають схожі картини в Іраку, – ділиться враженнями він. – Але там була чужа земля, чужа війна. А тут все рідне, міста, селища, жителі... І стільки вже життів людських втрачено...
Косово: статус УБС присвоїли рік по тому
29 травня вважає своїм святом і Віктор Голумбівський, який служив в Спеціальному поліцейському підрозділі ООН в Косово.
- Думаю, кожен, хто побував в міжнародній місії з підтримання миру і стабільності, незалежно, до якої гарячої точки його направили, відчуває цього дня почуття гордості, причетності до великої і потрібної справи і морального задоволення, – каже Віктор. – Нехай це звучить пафосно, але ми залишили там частинку свого серця і подарували надію тим, кого торкнулася війна. Щоправда, не припускаючи, що 2014-го вона прийде до України і триватиме досі...
Але в Косово Віктор теж потрапив в непростий час. І пройшов через важкі випробування.
Найпам'ятнішим було 17 березня 2008 року, коли біля будівлі місцевого суду Косовської Митровиці масові заворушення переросли в криваву бійню. Командування місії направило туди наших поліцейських миротворців, з засобів самозахисту забезпечених тільки сльозогінним газом. У зіткненнях 20 українців отримали поранення. Старший лейтенант Ігор Кіналь загинув...
- Міжнародний статус миротворця не передбачає участі в безпосередніх бойових діях і застосування зброї на ураження, – продовжує Голумбівський. – До цього готуються, але на практиці до такого доходить рідко. А в Митровиці проти нас виступило цивільне населення, і ми виявилися до цього морально не підготовленими... Війна тільки в кіно виглядає ефектно, красиво. Насправді це біль, смерть, втрати...
Лише через рік після трагедії наш контингент вивели з гарячої точки, і хлопці отримали статус учасника бойових дій.
- Коли восени 2007-го нас відправляли до цієї місії, на шикуванні в навчальному центрі особовому складу оголосили, що статус УБС, що дає низку пільг, скасований. Почувши про це рішення Кабміну, кілька людей вийшли зі строю і відмовилися їхати. Їх було небагато, але вони були. Решта поїхали і чесно виконали свій обов'язок. Так, участь в місії давала можливість заробити, подбати про родину, рідних. І все ж не статус і не тисяча доларів на місяць були визначальними в нашому виборі стати миротворцем. Хотілося випробувати себе в новій обстановці, чогось повчитися і навчитися.
До Косово він був офіцером Головного управління Внутрішніх військ (нині – Національна гвардія України), і не приховує, що це відрядження давало шанс вирватися на оперативний простір з рутинної паперової роботи, побачити світ, знайти нові практичні знання, і йому це було цікаво.
- Придбаний у Косово досвід став у нагоді і в подальшому, з початком бойових дій на Донбасі. Зараз займаємося цивільно-військовою співпрацею в районі проведення Операції об'єднаних сил, зокрема, доставкою міжнародної гуманітарної допомоги населенню Донецької і Луганської областей. Це продукти харчування, предмети першої необхідності, одяг, взуття. Приділяємо увагу військово-патріотичному вихованню. Налагодили контакти з місцевими органами влади. Одним словом, те, чого навчила миротворча місія, затребуване тут, вдома...
На нинішній День миротворців Віктор знову буде на Донбасі – поїхав туди з товаришами. Але обов'язково згадає і бойових друзів, з якими долав труднощі, терпів нестатки, відчував почуття перемоги, переживав біль втрат.
- Буваючи на Сході, наочно усвідомлюєш, які глибокі рани залишає війна, до яких болючих фізичних і моральних травм призводить. Загибель мирного населення, зламані долі, зруйновані родини, покинуті будинки... Але рано чи пізно війни закінчуються... Віримо, що нашою довгоочікуваною перемогою завершиться і ця... І тоді доведеться все відновлювати, з новими силами будувати заново... Тож миротворцям на їхній вік роботи вдома вистачить...
Випадок: Стоп! Міни!
Життя миротворця – не тільки сувора служба вдень і вночі. Пам'ятним епізодом поділився українець, який служив в Африці:
- Нашій групі належало висуватися до гірського населеного пункту Хейбан. Величезні території в тій місцевості після війни залишилися замінованими. Запобіжні заходи обумовлюються місією ООН, і вони дуже жорсткі. Аж до того, що, якщо виникне необхідність зупинитися по нужді, ніхто від автомобілів не відходить, оскільки вздовж узбіч теж можна підірватися. ...І ось ситуація. Через кілька годин руху по пересіченій місцевості колона пригальмовує. Щоб люди тут же, між машинами (безпека приоритетніше правил пристойності), справили малу нужду. Але не встигли вийти, як назустріч з-за повороту з'являється чорношкіра жінка з дітьми.
- Напевно, вперше в житті побачивши білих прибульців, аборигени з гучними криками кинулися врозтіч прямо мінним полем, – продовжує співрозмовник. – Ми ж застигли в очікуванні гіршого – що ось-ось гримне вибух... І просиділи, боячись дихати, кілька довгих хвилин, що здалися цілою вічністю, поки жінка і діти не зникли з очей... Просто диво, що ніхто не підірвався...
Коли переконалися, що постраждалих немає, до туалету вже всім перехотілося – від слова взагалі. Решту шляху проробили без зупинок, геть забувши про "основний інстинкт". А кажуть, природу не обдуриш. Та запросто...
Довідково: тільки цифри
Починаючи з 1992 року в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки було задіяно, загалом, понад 44 тисячі українських військовослужбовців. 54 загинули. Найбільше пройшли Ірак (1 629 осіб), колишню Югославію (753), Сьєрра-Леоне (680) і Ліван (657). Наразі близько 340 наших військових представлені в 8 миротворчих місіях в 6 країнах і районі Аб'єй (спірна територія на кордоні Північного і Південного Судану). Найбільший контингент – 250 осіб – служить у складі Місії ООН у Демократичній Республіці Конго (18-й окремий вертолітний загін).
Споживча інфляція
Облікова ставка
Офіційний курс євро
Офіційний курс долара
Міжнародні резерви
Головні теми