Юліана Скибицька
З кожним роком число пенсіонерів в Україні збільшується. У 2011 році їх кількість зрівнялася з кількістю працюючих людей і склало 13766000 чоловік. Про це повідомив тодішній міністр соціальної політики Сергій Тігіпко, додавши, що число працюючих людей зменшується. "Кількість працевлаштованих громадян, платників внесків до Пенсійного фонду на постійній основі з початку року скоротилася на 400 тис. осіб – до 14 млн осіб. Тобто фактично кожен працюючий українець утримує одного пенсіонера", – повідомив політик.
Цього року пенсіонерам доведеться несолодко – Кабмін уже заявив про скорочення соціальних виплат. У березні цього року Міністерство фінансів заявило, що збирається платити працюючим пенсіонерам тільки 50% від суми призначеної пенсії. Про це йдеться, зокрема, в розробленому відомством "Плані заходів та реалізації Програми діяльності Кабміну". Розмір мінімальної пенсії, який зараз становить 947 грн підвищувати поки не планують – "заморозки" соціальних стандартів, в тому числі мінпенсії, мінзарплати та прожиткового мінімуму, зажадав у Києва МВФ в обмін на кредит в $15 млрд. "У нинішньому бюджеті не закладено підвищення пенсій, – розповів нам член Комітету з питань бюджету Верховної Ради Олег Медуниця. - Говорити про підвищення взагалі важко – зараз ми зіткнулися з серйозними боргами по казначейству. Тому, якщо ми почнемо підвищувати соціальні стандарти, ми не зможемо виплатити борги. Ось і доводиться вибирати".
У січні цього року заступник голови правління ПФУ Валентина Никитенко повідомила, що кількість пенсіонерів, які отримують мінімальну пенсію, скоротилася майже в 2,5 рази. "На 1 січня 2014 лише 7,4% загальної кількості пенсіонерів, або близько 100 тис. осіб, отримують пенсії в розмірі менше 1000 гривень. Таких людей протягом минулого року стало менше в 2,4 рази", – сказала Никитенко.
Середня пенсія по Україні, за словами фахівців Пенсійного фонду, зараз становить 1403 грн. Але й цієї суми людям катастрофічно не вистачає, тому багато українців після виходу на пенсію не поспішають звільнятися з роботи. Але виходить це не у всіх – згідно з даними ПФУ, в Україні працює трохи більше 3 млн пенсіонерів. Інші ж шукають інші способи заробити: деякі продають біля метро овочі, вирощені на своїх ділянках, деякі – шукають і здають пляшки, деякі просять милостиню у перехожих. Причому заробляють не тільки на себе, але навіть примудряються допомагати своїм дітям! "Сегодня" з'ясувала, як виживають українські бабусі на свої пенсії.
Милостиня: подають менше
Бабусі, що просять милостиню на вулицях Києва – не рідкість. Вони вже давно і міцно вписалися в інтер'єр міста. Проходячи по Хрещатику, недалеко від станції метро помічаю стареньку з паличкою і паперовим стаканчиком з-під кави. Незважаючи на теплу погоду, вона закутана в стареньке пальтечко, на голові – неабияк пошарпана пухова хустка, бо стояти на вулиці їй доведеться до самого вечора. Одяг хоч і поношений, але чистий. Бабуся періодично повторює звичні для подібної ситуації слова: "Допоможіть Христа ради, дай вам Бог здоров'я", але найчастіше мовчить і киває головою. Думаю пару хвилин, потім дістаю гаманець і витрушую весь дріб'язок у вже пом'ятий стаканчик. Подумавши трохи, кидаю туди ж пару дрібних купюр.
- Ох, бабуся, що до такого життя довело? - в моєму голосі мінімум професійного інтересу, тільки щирий.
- Дитино, я ж не на алкоголь чи ще на щось, – квапливо і невиразно починає говорити старенька, назвавшись Наталією Павлівною. - Я на ліки, у мене нирки хворі. Пенсія копійчана, а ліки дорогі. Я і так вже все, що в мене було – продала, і зробили мені операцію. Але однієї операції мало. Ось і доводиться виходити на вулиці і стояти.
- Чи не ображають вас тут хоча б?
- Ні, слава Богу, ніхто не ображав, – бабулька посміхається майже беззубим ротом. - Підійдуть, кинуть копієчку, і на тому спасибі. Я сюди часто виходжу, мене вже запам'ятали. Та й хто образить стареньку?
- А де ж діти? Чому не допомагають?
- А нема в мене нікого, дитинко, – бабуся важко зітхає. Помовчавши, продовжує. - З чоловіком не вийшло у нас завести нікого. Ось, помер, залишилася я одна. І допомагати мені нікому... Одна залишилася...
На прощання бабуся хапає мене за руку і довго тримає, не відпускаючи. "Дай бог тобі здоров'я, дитинко. Залишайся завжди такою чуйною". "Та що Ви, бабусю, – зніяковіло відмахуюсь я. - Це вам здоров'я побажати треба. І щоб на вулиці не стояли". Старенька пильно дивиться на мене безбарвними очима і мовчить. Коли я вже відходжу на кілька метрів, вона дістає мої купюри з стаканчика і ховає в кишеню. Так роблять усі – в порожній стаканчик люди кидають охочіше, ніж в наповнений купюрами, тому я стареньку не звинувачую. Зрештою, заради мізерної милостині вона стоїть тут цілий день.
Зустрічаються на вулицях і "професійні" плакальниці, які заробляють тільки на милостині. Але їх нескладно відрізнити: вони дивляться перехожим в очі, і поводяться так, немов кожна людина просто зобов'язаний їм допомогти. Бабусі, які просять "на життя", навпаки, боязкі і налякані – а раптом поб'ють, образять, відберуть гроші? "Пенсія у мене маленька, діти виїхали давно, чого їм про мене згадувати", – розповідає ще одна старенька, Валентина Іванівна, що стоїть з простягнутою рукою на станції метро в центрі. Каже, що просить не часто – тільки коли грошей немає взагалі. "Усяке кажуть – мовляв, ходять тут всякі, відбирають те, що ми за день напросився. Але що відбирати? Мене поки ніхто не чіпав", – говорить вона. І, зітхаючи, скаржиться на ситуацію в країні – зараз, за словами старенької, люди стали подавати менше.
Продавці: живуть на пенсію і допомагають дітям
Стихійна торгівля – одне з головних лих не тільки для Києва, а й для всієї України. Борються з торговцями на лотках і міліція, і районні адміністрації. "Робота зі стихійними торговцями у нас ведеться щоденна, – розповіла "Сегодня"речник київської міліції Ольга Білик. - Спочатку перевірку проводять дільничні в своєму районі. Проблемами такої торгівлі займаються і патрулі міліції. Як правило, вони роблять попередження продавцю без дозволу на роботу, проводять бесіду, іноді складають протокол. Бувають ще виклики по 102, але це рідкість".
Незважаючи на те, що робота ведеться постійно, в міліції визнають: ефективними їх дії будуть тільки коли, коли люди стануть свідоміше, і самі перестануть купувати продукти і речі, розкладені часом прямо на асфальті. Але поки правоохоронці намагаються боротися зі стихійників, старенькі з картонними коробками, на яких розкладено нехитрий товар, продовжують торгувати на підходах до станцій метро.
Біля "Печерської", гублячись у рядах кіосків, сидить бабуся, яка торгує сигаретами і розчинною кавою. Бізнес, прямо скажемо, не особливо прибутковий: розчинній каві, розбавленому водою з термоса, складно змагатися з натуральним напоєм, який за лічені хвилини приготують численні автокав'ярні, розташовані поруч. Щоб розговорити похмуру продавщицю, замовляю стаканчик кави "три в одному". Помішую в стаканчику білясту рідину і здалеку починаю розмову:
- Ну, як торгівля йде?
- Йде, – куплений мною кави не вселив бабуле належної довіри до моєї персони, тому відповідає вона неохоче. - Приторговує помаленьку.
- Так тут же стільки кіосків з кавою, – я не залишаю спроб налагодити контакт. - Розчинну каву, напевно, мало хто купує.
- Ну звичайно, конкуренція висока, – погоджується бабуся. - Але жити на щось треба.
- А як же пенсія?
- Та яка пенсія?! - Старенька вже починає заводитися. - Яка пенсія? 900 гривень? І як мені на неї жити? Кожне наше уряд тільки й робить, що обіцяє. А спробували б вони пожити на ці гроші, я б на них подивилася!
- А діти не допомагають?
- Не допомагають, – спалах гніву явно пройшла, – своїх проблем у них вистачає.
- Ви знаєте, я от тільки недавно університет закінчила і теж роботи немає, – починаю викладати відпрацьовану легенду. - Ось думаю, може, прийти теж поторгувати?
- Ну приходь, – байдуже знизує плечима жінка. На цьому наша розмова закінчується – до продавщиці підходить любитель розчинної кави, і її увага повністю перемикається на покупця.
Старенькі, які продають товар з лотка, як правило не особливо говіркі і дуже підозрілі. Але мені пощастило – біля метро "Либідська" знаходжу привітну бабусю "божий одуванчик".
- Чим торгуєте, бабусю?
- Суниці та полуниці. Ось, спробуй, – привітно пропонує старенька.
Суниця дійсно смачна. Я її купую – і далі розмова зав'язується дуже легко.
- Напевно, з дачі привезли?
- А як же! Все своє, вирощене. Та й глянь, що я тут продаю – пару кілограмів. Те, що назбираю, то і виходжу продавати. Адже пенсія у нас маленька, – бабуля виявляється дуже балакучою. - Дітям теж допомагати доводиться. Ось внучка університет закінчила, а влаштуватися не може.
- От і я така ж, – з радістю хапаюся я за можливість продовжувати розмову. - Думаю, може теж так встати торгувати. Та ось тільки боюся, проженуть.
- Звичайно, тут ганяють, – погоджується старенька. - От зараз якраз наряд проходив, так я все і сховала. І так по кілька разів на день.
- А платити змушують комусь? - запитую я.
- Кажуть, змушують. Але мені ще жодного разу не доводилося.
У міліції кажуть: чутки про "кришування" стихійних торговців – лише чутки, не більше. "Звичайно, може, десь якийсь сержант щось і бере, – визнають в правоохоронних органах. - Але сенсу в цьому немає. Штраф за торгівлю в недозволеному місці маленький – від 102 до 255 грн, тому продавцям простіше його заплатити. Але найчастіше вони просто забирають свою картонку і переходять на інше місце".
Збирачі сміття: через голод і гордощі
Ще один спосіб існування для престарілих людей – збір у сміттєвих баках картону, пивних пляшок і всього іншого, що можна здати і на чому можна заробити. Бабусі, які цим займаються, на відміну від бездомних, явного неприйняття у перехожих не викликають. "Жаль бабульок, – сказала нам киянка Ганна, якраз проходячи повз одну з таких. - Вони ж, бідолахи, пенсію копійчану отримують".
Старенькі, дійсно, поводяться пристойно. Вони одягнені хоч і в старий, але охайний одяг, та й до перехожих не пристають з традиційним для бездомних "дай на хліб". Одну з таких бабусь зустрічаю недалеко від вокзалу: вона тягне візок, заповнену пакетами. Як вона пояснює мені, це – результат ранкового походу по сміттєвих баках. "Люди часто викидають речі хороші, майже нові. Мені ж їх купувати не на що", – зітхає старенька, яка назвала Марією Петрівною. Її історія типова – пенсії не вистачає, а діти забули про свою старенької матері. Вона не каже їм, що змушена перебирати сміття: "Мені не потрібна жалість. Я ж ще можу сама на себе заробити", – гордо каже вона. Бабусі, з якою я розмовляю, пощастило – у неї є свій будинок. У сміттєвих баках вона в основному вишукує одяг, пляшки і картон – останнє можна здати і виручити хоч якусь копійку. Гроші, за запевненнями старенької, вона витрачає на ліки, і я схильна їй вірити – від неї не пахне алкоголем. Інша бабуся, яка тягне на собі великий пакет з пляшками, теж запевняє, що їй не вистачає на ліки. Але довіри не вселяє – судячи з її зовнішнього вигляду, "ліки" їй необхідно сорокаградусної. "Притулку у мене немає, ночую на вокзалі, а діти від мене відвернулися", – розповідає мені бездомна, але що сталося з будинком, не уточнює.
У міліції до бездомних відносяться досить лояльно. "У нас не Радянський Союз, і статті за жебрацтво немає. Ми не можемо заарештувати людину за те, що вона живе на вулиці або просить милостиню, – пояснила нам Ольга Білик. - Ми можемо виписати адміністративний штраф за хуліганство – якщо, наприклад, бездомні починають приставати до перехожих або порушують громадський порядок, голосно лаються матом або розпивають спиртні напої". Міліціонери на вокзалі також дивляться на бабульок крізь пальці: "Вони ж не п'ють і нікому не загрожують. Тому ми їх і не чіпаємо. Звичайно, ті на кого скаржаться, відправляються до райвідділку. Але такі випадки – рідкість".
Втім, не всі бабусі йдуть до сміттєвих баків через брак грошей. Лідію Іванівну, жительку одного з дворів Запоріжжя, місцеві знають як велику любительку собак і регулярного спустошувача сміттєвих баків. І якщо до другого заняття претензій немає, то любов до безпритульним собакам захоплення у мешканців навколишніх будинків не викликає. "Вони постійно за нею ходять і залишаються жити в нашому дворі. А нам дітей страшно випускати", – розповіла нам одна з мешканок, Олена Новохатько. З самого ранку Лідію Іванівну можна зустріти з візком, яку вона котить до сміттєвих баків. На питання, чому старенька змушена заробляти таким чином, Лідія Іванівна завжди відповідає, що їй не вистачає пенсії на життя, нічого більше не пояснюючи. Сусіди ж розповідають, що бабуля зовсім не бідує. "Їй син залишив трикімнатну квартиру, регулярно надсилає гроші, – каже одна з мешканок. - Так і баба сама запаслива. Я не розумію, чому вона постійно в баках копошиться". Другий сусід, Дмитро, пояснює, що в дитинстві жінка пережила сильний голод і тепер боїться його повторення.
"На пенсії життя не закінчується"
Але для багатьох українських жінок маленькі пенсії – не привід торгувати кавою або просити милостиню. Так, 63-річна Ніна Андріївна із Запоріжжя примудряється працювати головним бухгалтером відразу в декількох фірмах! "Яка старість, я ще молода, – сміється Ніна Андріївна. - Роботу свою люблю і йти не збираюся – тільки якщо звільнять!". Ніна Андріївна стильно одягається, сама водить машину і регулярно допомагає дітям і онукам.
А 66-річна Людмила Чаплигіна з Ялти розповідає, що до анексії Криму успішно вела власний бізнес. "На пенсію, звичайно, не проживеш. Тому я продовжувала працювати. Та й чесно кажучи, не уявляю себе постійно вдома". Правда, зараз Людмилі доводиться закривати свій бізнес і переїжджати на материк: "Звичайно, буде складно. Але я не сумую".
Споживча інфляція
Облікова ставка
Офіційний курс євро
Офіційний курс долара
Міжнародні резерви
Головні теми