Нелегкий шлях "Додому": чому потрібно дивитися фільм Нарімана Алієва

У четвер, 7 листопада, на екрани країни виходить один з двох головних вітчизняних фільмів цього року. Чому стрічка "Додому" Нарімана Алієва стала подією в українському кіно, читайте в спеціальному матеріалі сайту "Сегодня".

Коли з приходом Пилипа Іллєнка на пост голови Держкіно України в національний кінематограф почали закачуватимутися серйозні гроші (причому вперше не тільки з моменту створення регулятора 2006 року, але і за всі роки незалежності), журналісти роздали великі аванси майбутнім фільмам, запустивши в обіг термін "Нової української хвилі". Щоправда, коли ці фільми вийшли на екрани, багато не можна було дивитися без сліз і сорому за їх творців.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

За винятком фільмів Кіри Муратової, які мимохідь приватизував російський кінематограф (хоча тут потрібно відзначити, що вони і справді були далекі від проблематики національного українського кіно і знімалися російською), незалежні від художньої точки зору вітчизняні повнометражні фільми останніх років можна перелічити на пальцях однієї руки.

Передусім, це "Плем'я" (2014 року) Мирослава Слабошпицького – кримінальна драма дорослішання в інтернаті для глухонімих, що найдивнішим чином поєднувала в собі формальний експеримент, знятий без єдиного слова, мовою жестів, з метафорою України часів Януковича.

І це "Стрімголов" (2017) Марини Степанської. Неголосний міський роман, повітряний і витканий з півтонів, з одного боку, задокументував розгубленість молодої творчої інтелігенції після Євромайдану і початку війни на сході. З іншого, його творцям вдалося зафіксувати всі внутрішні руху героїв з дивним тактом, достовірністю і без краплі вульгарності, властивої "українському поетичному кінематографу" з його витрішкуватими гетьманами і зайцями, що пливуть по річці.

І потім, ніхто ще не показував в кадрі Київ таким, як це вдалося Степанській та оператору Себастьяну Талеру.

Ось уже третій за рахунком "Київський тиждень критики", який відбувався 25-30 жовтня в кінотеатрі "Жовтень", показав, що державна політика підтримки національного кіно дала перші справжні сходи. У програмі показали абсолютно дивовижну короткометражну роботу Івана Орленка "У нашій синагозі" – фільм, який без жодних знижок можна назвати справжнім шедевром, і дебютний повний метр Нарімана Алієва "Додому".

Перше враження від фільму майже шокове: це дійсно схоже на кіно, а не на той телепродукт з комп'ютерною графікою, який нам намагаються видати за кінематограф. Висока кінематографічна культура молодого постановника, якому в грудні виповниться тільки 27 років, відчувається вже в самому жанрі фільму – Road Movie, одному з найбільш філософських кіножанрів, в якому подорож є метафорою смерті або глибинних змін героїв. (До речі кажучи, в вітчизняному кінематографі вже є досвід в такому жанрі – це дебютний – і найкращий – художній фільм Сергія Лозниці "Щастя моє".) Зазначимо, що в більшості випадків Road Movie передбачає також певний соціальний або політичний коментар.

Власне кажучи, все це є у фільмі Нарімана Алієва – історії про те, як кримський татарин середніх років Мустафа (Ахтем Сеітаблаєв) везе українськими дорогами в супроводі молодшого сина тіло старшого, який загинув в АТО, щоб поховати вдома за мусульманським обрядом. Все, що з ними трапиться в дорозі, одночасно цілком передбачуване і абсолютно несподіване: на жаль, мало хто з наших режисерів вміє так гармонійно сплести воєдино поетичну метафоричність з нагрубішою "прозою життя" – і донести до фіналу, не тільки не розплескати, але ще й поставити при цьому фінальну крапку потужної людської і духовної сили.

Скажімо прямо, в цьому фільмі не все зроблено ідеально, але в ньому дивним чином все зійшлося. Це і проблема взаємовідносин батька з сином, зрозуміла глядачеві в будь-якому куточку землі. І міцно розказана історія (співавтор сценарію – Марися Нікітюк, яка написала також кілька прозових книг і поставила нерівний, але дуже помітний на загальному тлі фільм "Коли падають дерева"). І вміння не тільки грамотно вибудувати кадр, але і перетворити його на візуальну метафору. Нарешті, це гідні, в більшості своїй, акторські роботи. Недарма фільм номінувався в Каннах-2019 на "Золоту камеру" за кращий дебют.

"Це дуже хороший фільм і це його дебютний фільм. Він розповідає важливу історію в дуже красивій кінематографічної формі. Я сподіваюся, що з таким дебютом він ще не раз повернеться до Канн. І це також шлях України в Каннах", – заявив директор кінофестивалю Тьєрі Фремо в інтерв'ю "Радіо "Свобода".

А зараз фільму належить поборотися за не менш престижний "Золотий глобус".

Наостанок, не можна пройти повз те, що "Додому" – ще й політична заява. Його герої вибирають не імперське майбутнє разом з Росією, що окупувала півострів, і не європейське майбутнє з Україною, куди переїжджають сини Мустафи (і за яку віддає життя старший син). Ні, вони вибирають архаїку, життя згідно з традиціями предків, відповідно до букви Корану, позначаючи цим власний, особливий шлях.

Повертаючись до теми "Української нової хвилі", при всій передчасності цього терміна, не можна не відзначити один загальний момент для найкращих вітчизняних фільмів останніх років: експеримент з мовою в кадрі. 70% діалогів фільму "Додому" вимовляються кримськотатарською мовою, "У нашій синагозі" на 100% знятий на ідиш, "Плем'я" – і зовсім без єдиного слова, мовою глухонімих. "Стрімголов" спокійно обходиться мінімумом діалогів, як мінімум половина яких необов'язкові.

Справа, звичайно ж, не тільки (і не стільки) в тому, що мистецтво живе власною логікою, не підкоряючись ідеології. Навпаки: двомовність, яке реально спостерігається в теперішньому українському суспільстві, якраз ставить перед кінодраматургами дуже цікаві і складні творчі завдання.

Можна припустити, що справа в національній акторській школі, стан якої – не менша проблема, ніж стан справ в режисерському або сценарному цеху. Це особливо помітно, коли ми бачимо представників різних акторських поколінь в одному кадрі (наприклад, в "Дикому полі" Ярослава Лодигіна), де старше покоління безбожно переграє, а молодше – фатально не дотягує.

Свої Звягінцеви, як досвід показує, у нас вже є. Тепер потрібні нові Горбунови і Лінецькі.

Нагадаємо, раніше новини "Сьогодні" розповідали, як українські фільми зацікавили зарубіжних прокатників.