Вони пішли на фронт цілими сім'ями: історії бійців

3 Лютого 2015, 07:42

Близнята відправилися на війну, нічого не сказавши дітям, а батько передчував, що з сином трапиться біда

<p style="text-align: justify;">«Син мені сказав:«Тату, ми знали, на що йшли. Все буде нормально»</p>
«Син мені сказав:«Тату, ми знали, на що йшли. Все буде нормально»

Захист територіальної цілісності країни стає спільною справою для все більшої кількості українців, а іноді в зону бойових дій люди йдуть цілими сім'ями. "Сьогодні" знайшла бійців, які вирушили на фронт разом зі своїми рідними, і дізналася, за кого вони бояться більше – за себе чи за своїх братів і синів.

Брати-близнюки з Тернополя – Володимир і Ярослав Сімчук – пішли на війну добровольцями, залишивши вдома дітей і дружин (до речі, теж близнючок). Як розповів нам один з братів, Ярослав, рішення близнюки прийняли ще в кінці грудня минулого року. "Я з братом працюю в УБОЗі. 22 грудня ми написали рапорти, щоб нас відправили на ротацію в зону АТО, – говорить Ярослав. – Ми пішли на фронт, щоб захистити народ України. Адже якщо сьогодні всі будуть сидіти по домівках і ховатися від мобілізації, то завтра вже не буде у нас країни. А я не хочу, щоб діти мене запитали: "А де ти, тату, був, коли потрібно було захищати нашу державу?".

Своїм дітям – Артемчик і Діанці – Симчук не сказали, що поїхали воювати. "Діти дуже болісно сприймають таке слово, як "війна". Тому ми їм сказали, що поїхали на змагання. Але пізніше сюжет про нас вийшов на телебаченні, і вони дуже плакали", – говорить Ярослав.

Боєць зізнається, що, незважаючи на навички, отримані при роботі в спецпідрозділі, вирушати на війну було страшно. "Дурню тільки не страшно, але до всього звикаєш. Нам з Володею було набагато легше – адже ми знали, що плече брата завжди поруч. І воно прикриє, як броня. Але за брата я завжди боюся більше, ніж за себе", – каже Ярослав Сімчук.

56-річний львів'янин Віктор пішов на фронт у червні. А слідом за ним, в серпні, відправився служити і його син Володимир. "У квітні я записався в батальйон МВС України "Шторм", у червні потрапив на Схід. А мій син, старший лейтенант, служив у 80-й аеромобільній бригаді. З початку конфлікту він готував призовників на Яворівському полігоні, але сам теж рвався на фронт, і в серпні туди таки потрапив. Спочатку він служив в Щасті – я в цей час за нього переживав, але особливого відчуття небезпеки не було. Але потім його перевели в Лисичанськ, а я прямо відчував, що з ним біда станеться. Він воював під Лисичанськом, на 32 блокпосту, і там з ним сталася трагедія, – згадує Віктор. – 13 жовтня, в день, коли мій батальйон виводили на цей блокпост, був напад бойовиків, зав'язався бій... Син потрапив під розрив гранати, йому відірвало ліву ногу. Зараз він у госпіталі, а я продовжую і далі служити".

До поранення сина Віктор зустрічався з ним на злощасному 32 блокпосту всього один раз, а друга зустріч відбулася вже в лікарні. "Я задав тільки одне питання: "Володю, як же так сталося?". А він мені відповів: "Тату, ми обидва знали, куди ми йдемо і що нас там чекає. Так що все буде нормально", – каже солдат.

Боєць додав, що мотиви, з яких він став добровольцем, за час війни змінилися. "Раніше я був противником Майдану. Але пішов захищати країну, тому що 25 років я віддав службі в армії: починав в Афганістані, потім служив у спецназі ГРУ, ВДВ, а в 92 році я повернувся з Росії в Україну і дав присягу Україні. Хоч це і пафосно, але мене так мати виховала – якщо комусь щось обіцяю, я повинен це робити. Це мене і підштовхнуло до того, щоб піти на фронт. Але якщо раніше було більше патріотизму, то після поранення сина це стало моєю особистою війною", – резюмував Віктор.

Всі новини по темі Протистояння на сході України.

Ви зараз переглядаєте новину "Вони пішли на фронт цілими сім'ями: історії бійців". Інші Новини України дивіться в блоці "Останні новини"

Автор:

Артур Гор

Джерело:

"Сегодня"

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Загрузка...
Загрузка...