Корчинський Олександр
Катерина Степаненко
редактор Напередодні Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні ми зустрілися з генерал-лейтенантом Василем Зарубенком, який наприкінці 80-х – на початку 90-х служив в Німеччині, в Потсдамі та Берліні. За його словами, там досі шанують пам'ять воїнів визволителів від коричневої чуми. Кілька років тому Василь Федорович відвідав Берлін і сам бачив свіжі квіти біля пам'ятника радянським воїнам в Трептов-парку. Зарубенко підкреслив видатну роль українців у справі Великої Перемоги, зокрема всіх 4-х Українських фронтів. А також нагадав про нашого земляка лейтенанта Олексія Береста, який насправді першим вийшов на дах рейхстагу, а вже потім випустив туди Єгорова і Кантарія для встановлення прапора. На жаль, подвиги Береста не були оцінені за його життя, лише 2005 року він був удостоєний звання Героя України посмертно, регалії отримала його дочка.
Василь Зарубенко багато років віддав військовій контррозвідці, охороняючи секрети армії тієї держави, якої вже немає, – СРСР. Потім повернувся на батьківщину, до України, де займався питаннями безпеки, а потім пройшов славний шлях боротьби зі злочинністю, ставши головою Київської обласної міліції, членом колегії МВС України. Так, часи змінилися, ті, хто вважався для СРСР ймовірним противником, сьогодні партнери і друзі незалежної України. Однак контррозвідка була і є в будь-якій державі, є і у нас зараз в складі СБУ. Це засекречена організація, дізнатися у її співробітників подробиці операцій неможливо, це військова та державна таємниця. Тим цікавіше було поговорити про такі операції з ветераном, оскільки за давністю років радянські секрети (не всі, звісно) вже не є таємницею.
- Я був начальником військової контррозвідки спецчастин ЗГВ (спочатку це була Група радянських військ у Німеччині, тобто ГРВН, потім – Західна група військ, інакше ЗГВ), – згадує Василь Федорович. – У побуті мене називали начальником ВКР Берлінського гарнізону. До зони обслуговування мого підрозділу входили військові заводи Східної Німеччини, розвідцентри ЗГВ, підрозділи ГРУ (тобто ми обслуговували військових розвідників з точки зору контррозвідки, щоб там не відбувався витік інформації або вербування спецслужбами противника, інші дії, спрямовані проти безпеки наших військ), спільний зі східними німцями Центр забезпечення польотів, три окремі бригади військ і ще багато об'єктів такого роду.
Розвідка в контррозвідці
Всередині мого підрозділу були свої відділи за напрямками, в тому числі відділ розвідки. Так, розвідка в складі контррозвідки! На жаль, в нашій українській нинішньої контррозвідці такий підрозділ скоротили, хоча я вважаю, що даремно. До завдань розвідки входило проникнення до розвідцентрів противника, поселення агентури поблизу об'єктів, що становлять для нас оперативний інтерес, виявлення через своїх агентів тих наших громадян, які схильні або вже завербовані. Тоді вже в справу вступала безпосередньо контррозвідка. Східна Німеччина в ті часи була єдиною країною, навіть серед наших союзників, де контррозвідці дозволялося займатися вербуванням агентури, використанням агентів в своїх професійних цілях. Причому якщо ми виявляли шпигуна або завербовану противником людину, яка працювала проти ЗГВ, то мали право самі її затримувати, заарештовувати і так далі. Якщо така людина для нас інтересу не становила, працювала проти східних німців, то ми могли провести операцію спільно з співробітниками МДБ НДР, а потім передати викритого шпигуна колегам.
Крім того, до обов'язків наших розвідників входило і виведення нашої агентури за межі Східної Німеччини, скажімо, до Західного Берліна або ФРН, на осідання там в інтересах безпеки нашої держави. Для цього визначали легенду, порядок дій і тактику поведінки, способи зв'язку. Адже не секрет, багато східних німців дійсно хотіли виїхати туди різними способами, тож таке бажання підозр не викликало. Мені самому особисто доводилося виводити таку агентуру на Захід. Потім, як правило, їх брала на зв'язок радянська розвідка, щоб вивідувати чужі секрети, це вже не наша сфера зайнятості.
Ще в органах нашої контррозвідки, і в моєму відділі теж, були офіцери, які займалися оточенням, тобто тими німцями чи іншими громадянами, які виявлялися в оточенні радянських військ, простіше кажучи, поруч з нашими військовими об'єктами. Або просто приїжджали люди звідки завгодно (зокрема з Заходу, скажімо, під приводом пошуку родичів) і вступали під будь-яким приводом в контакт з нашими військовослужбовцями.
Командування частин і підрозділів ЗГВ зобов'язане було всі свої дії узгоджувати з контррозвідкою. Ми вирішували, наприклад, кому залишитися служити або працювати в НДР, а кого відрядити. Приносять нам списки, скажімо, на продовження терміну перебування за кордоном, ми дивимося уважно: це наша агентура – залишити, у цього були підозрілі зв'язки, нехай до кінця не з'ясовані, краще, щоб уникнути можливих неприємностей, відрядити на батьківщину...
Пам'ятники та туризм
Одним з почесних об'єктів для охорони нашими воїнами був пам'ятник в Тіргартені, на території Західного Берліна (всього в Берліні три подібних пам'ятники, ще в Панкові і Трептов-парку). Оскільки проти радянських військ і громадян активно працювали спецслужби ймовірного противника Радянського Союзу (на той час, нині це наші друзі і партнери), то завданням ЗКР було ретельно оберігати безпеку держави і громадян, насамперед військовослужбовців, не давати заслати до нас агентуру, вербувати наших людей і так далі. Наш караул в тому ж Тіргартені одного разу невідомий обстріляв здалеку з малокаліберної гвинтівки, одного бійця поранив... Тож треба було давати відсіч, в тому числі і проявам екстремізму і тероризму.
Що ми могли використовувати на чужій території? Стеження? Ні. Могли використовувати наші сили і засоби. Сила – це наші оперативні співробітники, їх досвід і професіоналізм, засоби – агентура, довірені особи, а також оперативно-технічні інструменти.
Візьмемо туризм до Східної Німеччини. Приїжджало безліч людей, серед яких було чимало і агентів західних спецслужб. Чи то це були офіційні співробітники, "під дахом", бо використовували документи легалізації (скажімо, їде нібито лікар або інженер, а не офіцер розвідки), чи то завербовані агенти... І на автобані при в'їзді до Східної Німеччини їх всіх вже наприкінці 80-х знімали на відеокамери. У цьому питанні ми співпрацювали зі спецслужбами східних німців.
Працювала служба зовнішнього спостереження, наша, військової контррозвідки. Ми з допомогою німців робили такі спеціальні хитромудрі дорожні розв'язки і заїзди, щоб могли брати легко "гостей" під "наружку" і водити всією НДР. Треба було знати, з ким зустрічається чужий розвідник, зв'язки, можливо, тайникові операції, скажімо, спорудження або виїмка закладки для своїх агентів. Це зараз супутники, інтернет, а тоді все було по-іншому, приземленіше... Опера ноги годували! Було багато безсонних ночей, бо в'їзд до країни дозволявся до 21 години, якщо приїхав пізно і вночі кудись прагне, треба брати під нагляд і не спати...
Взаємні захоплення
По НДР роз'їжджали розвідекіпажі західних місій зв'язку. Це джип з трьома-чотирма розвідниками, оснащений потужною відео-, фото-, аудіоапаратурою. Розвідекіпажі прагнули якомога більше зняти на плівку наших військ, не завжди законно. Одного разу такий екіпаж нахабно порушив умови домовленості і заглибився в заборонений район на 30-40 км. Ми це відстежили і влаштували на дорозі пастку. Перекопали за допомогою військ дорогу за маршрутом екіпажу, а коли вони наблизилися до рову, ззаду на дорогу впало дерево. Екіпаж виявився в пастці (взагалі це був далеко не єдиний такий епізод, частіше з американцями і англійцями). У таких випадках складався протокол про порушення норм поведінки і норм ведення розвідки (заїзд на заборонену територію). Потім викликалися представники країни, від якої був екіпаж, їм передавали розвідників, які потрапили до пастки. Разом з їх апаратурою, з якої, звісно, вилучалася плівка (а часом і прилади "випадково" ламалися, щоб не кортіло їх знову використовувати проти нас).
Але були і захоплення спецслужбами союзників наших співробітників. Один такий випадок стався в Потсдамі, в парку Сан-Сусі, з моїм підлеглим. Він був з того підвідділу розвідки в контррозвідці, про який я згадував. Цей офіцер мав на зв'язку східного німця, свого агента. Одного разу цей агент викликав куратора-офіцера на зустріч до парку Сан-Сусі строковим каналом зв'язку. Мовляв, справа не терпить зволікання, треба порадитися і передати якусь інформацію. Треба сказати, що це був уже кінець 1990 року, після об'єднання Німеччини, в Потсдамі перебувала група "ОСТ" від Бундесверу, яка вирішувала всі питання. А наша ЗГВ вже почала виведення радянських військ. Тож Потсдам вже не був "нашою" територією, і вихід співробітника на зустріч з негласним помічником поодинці заборонявся. Його б підстрахувала група спецпідрозділу, а до того на місці б попрацювала "наружка", з'ясувала обстановку (до речі, як потім виявилося, там було зосереджено не менше півсотні поліцейських, що зовнішнє спостереження, звісно, виявило б). Однак співробітник допустив недбалість, не доповів керівництву про виклик і поодинці відправився на зустріч. Там його і "взяли", тут же вивезли до Західного Берліна, можливо, побоюючись, що співробітника наш спецназ міг відбити.
Втручання Геншера
Західні спецслужби протримали співробітника кілька місяців, поки в справу не втрутився міністр закордонних справ об'єднаної Німеччини Ганс-Дітріх Геншер. Причому так вийшло, що прохання радянської сторони про передачу нам офіцера передавав міністру саме я. Мене викликав начальник головного управління особливих відділів (контррозвідки) ЗГВ і передав лист, узгоджений з центром. Сказав, що потрібно вибрати момент і віддати лист Геншеру. Чому вибрали мене? Та тому що захоплений офіцер був моїм підлеглим. Незабаром в Берліні відбулася велика міжнародна нарада, в якій брали участь і Геншер, і його колега з СРСР. Обговорювалися питання виведення радянських військ з Німеччини (а це угруповання налічувало близько 600 тисяч осіб). Мені вдалося потрапити на цю нараду. Оголосили перерву, і я побачив Геншера, який стояв зі своїм помічником. Ми з перекладачем підійшли до них (німецьким я володів, звісно, але для такого рівня на всякий випадок запросив фахівця з мови). Перекладач і розповів Геншеру, що ми просимо заступитися за співробітника, який потрапив випадково в руки спецслужб, який не виношував злого умислу проти Німеччини, і взагалі з німцем, який "здав" його, був просто в приятельських відносинах. Той, мовляв, офіцера обдурив, запросив десь посидіти, типу в кафе або гаштеті, по-дружньому, а сам представив його як шпигуна. До того ж у офіцера багатодітна родина, потрібно її годувати... Словом, Геншер прийняв наш лист, передав помічникові, а потім, мабуть, він потрапив до відповідних органів. І приблизно через тиждень нашого співробітника відпустили, передали нам під розписку про те, що у нього немає претензій до сторони, яка "приймала". Того ж дня офіцер був відправлений на батьківщину.
Агенти: були оточені дуже серйозною таємницею
Василь Зарубенко продовжує свою розповідь:
- Співробітник, який оперативно обслуговував підрозділ, з якого виділявся караул для охорони пам'ятника (це був 133-й батальйон, виділявся взвод "для спеціальних заходів"), зобов'язаний був знайти серед особового складу варти людей, здатних надати посильну допомогу органам контррозвідки. Без такої агентури вести контррозвідувальну діяльність взагалі складно, а то й неможливо. Вивчалися моральне обличчя, відданість солдатському боргу, інші якості. І такі люди знаходилися. Підбирався, таким чином, і офіцер або прапорщик, який брав на себе зв'язок з кількома бійцями, які надавали негласну допомогу. Це потрібно було для конспірації, щоб наш оперативник мав справу з однією людиною, а та вже зв'язувалася з іншими, що не викликало підозр, бо вони служили в одному підрозділі. І давав інструкції "негласникам", виробляв спосіб термінової і екстреного зв'язку з оперативним співробітником, якщо на об'єкті НП. Або якщо є інформація про підготовку такої НП: видача секретів, підготовка до зради Батьківщині у формі втечі на Захід, ідеологічна диверсія (наприклад, солдата так обробили, що він підмовляв товаришів зі зброєю в руках прориватися на територію противника, мовляв, нас там чекають, добре заживемо, – це, до речі, приклад з реального життя, але НП запобігли завдяки агентурній роботі).
Якщо в підрозділі не вдавалося знайти відповідних людей, ми, через командування, вводили туди нашого агента під приводом службового переведення. Для цього використовувалася агентура на вищому рівні, майори і полковники, які виконували наше прохання і переводили людину. При цьому "вух" контррозвідки видно не було, все робилося начебто в звичайному службовому порядку. Це так звані агенти впливу. А були ще агенти з широкими контррозвідувальних можливостями, які спілкувалися з американцями, англійцями, французами... Звісно, такі агенти були оточені серйозною таємницею, про них знали далеко не всі контррозвідники, тільки оперспівробітник і його начальник, які перебували на зв'язку. Навіть інший опер чи інші колеги вже знати не могли. Це було часом питання життя...
Вартовий: застрелив розвідника, який проник до частини
Зрозуміло, каже генерал Василь Зарубенко, західні розвідники знали про можливості радянської контррозвідки в НДР, і багато зустрічей зі своєю агентурою в Східній Німеччині переносили за межі цієї країни.
- Втім, як і ми, – згадує генерал. – Адже ми теж не завжди могли зустрічатися з агентами з числа західних німців, які жили в ФРН. Виводили їх до Чехословаччини, Угорщини, навіть до нейтрального Відня... І там зустрічалися, отримували інформацію, передавали інструкції.
Одним з найважливіших наших завдань на той час була боротьба з незаконними діями військових місій зв'язку західних союзників. Взагалі за законом вони здійснювали контроль за діяльністю радянських військ в Східній Німеччині.
Наприклад, якщо дозволені певні калібри гармат, щоб ця норма не перевищувалася. Або: заявлені навчання з певною кількістю військ – значить, їх не повинно бути більше. І так далі. Але це легальна сторона справи, якій ми, зрозуміло, не перешкоджали. Були спільно визначені райони НДР, куди місіям дозволялося заїжджати для такого контролю. Однак їм, звісно, хотілося знати про наші війська якомога більше, тому нерідко посланці місій опинялися в заборонених районах. Це вже була відповідальність контррозвідки, наша відповідальність. Бували й трагічні випадки. Наприклад, якось майор з військової розвідки США (РУМО) вирішив незаконно проникнути на територію бригади наших важких самохідних артилерійських знарядь (САУ, калібр 205 мм) в Потсдамі. Співробітники місії були поруч, де дозволено, а майор зважився на небезпечний вчинок. Він переліз через паркан з фотоапаратом в руках і попрямував було до ангару з гарматами. Але його помітив вартовий, спробував зупинити окриком, зробив попереджувальний постріл вгору. Однак розвідник не зупинився і був застрелений вартовим, куля влучила в серце. Сталося це, повторю, на забороненій до відвідування території нашої військової частини. Розбір НП був дуже серйозним, приїхали як представники американців, так і наші прокурори і контррозвідники. Висновок такий: зброя була застосована правомірно. У всіх країнах армія захищає свої секрети.
Зазначу, що ми не тільки охороняли таємниці, але також ретельно знайомилися з представниками ймовірного противника. Можу сказати, що свого часу було заведено справу попереднього вивчення на одного американця, який займає зараз чільне становище в політичній еліті США. А тоді ми підготували що могли, і справу забрала у нас розвідка. Наскільки я розумію, готувалися вербувальні підходи до американця. Але чим все закінчилося, не знаю.
Про охорону в'язня Шпандау Рудольфа Гесса і дивовижне авокадо з рук Еріка Гоннекера – читайте пізніше.
Споживча інфляція
Облікова ставка
Офіційний курс євро
Офіційний курс долара
Міжнародні резерви
Головні теми