Ми оновили правила збору та зберігання персональних даних

Ви можете ознайомитисЬ зі змінами в політиці конфіденційності. Натискаючи на кнопку «Прийняти» або продовжуючи користуватися сайтом, ви погоджуєтеся з оновленими правилами і даєте дозвіл на використання файлів cookie.

Прийняти

Таємниці монастирів України: у Флорівській обителі ікони з перлів, шапочки смирення і коти-поверненці

31 серпня, 07:33

Анастасія Білоусова

У Флорівській обителі - чудотворні ікони з перлів і золотих ниток, дзвони з Австрії та шапочки з цигейкою смирення

/ Фото: Олександр Яремчук, "Сегодня"

Реклама

31 серпня Свято-Вознесенський Флорівський монастир відзначає своє престольне свято святих Флора і Лавра – духовних покровителів обителі. До цього дня новини "Сьогодні" й приберегли свій репортаж про єдину жіночу обитель Києва, яка збереглася з часів Середньовіччя.

Обитель стариць

Тут, на схилі Замкової гори, досі зберігається атмосфера старого Подолу, неспішної розміреності, якої, мабуть, в усьому Києві вже й не знайдеш. У стінах обителі перестаєш відчувати тиск і метушні сучасного світу, потрапляєш у світ спокійний, багатовіковий і намолений. Флоровський здавна вважається обителлю стариць, адже в його стінах скромно і зі смиренням жили великі подвижниці. Княгиня Наталія Долгорукова, в постригу – Нектарія, провела в монастирі останні 24 роки життя. Тут починала духовний шлях прп Олександра Дівєєвська, яка пізніше стала засновницею Серафимо-Дівєєвського монастиря. Тут покояться мощі прп Єлени Києво-Флорівської (в миру Бехтєєвої), зарахованої до лику святих 2009 року – духовної дочки святителя Тихона Задонського.Біля раки з її мощами люди отримують зцілення і духовну допомогу.

Черниці монастиря і раніше, і тепер – освічені і начитані. Духовними наставниками сестер здавна була братія Києво-Печерської лаври.

"З 16 століття насельницями монастиря були прості дівчата, жінки з сусідніх сіл, а ось вже до 18 століття черниці були освічені, знали філософію, грамоту, мови, – розповіла "Сьогодні" наш гід, черниця Лаврентія. – Крім того, монастир славився своїми золотошвейними майстернями. Роботи черниць Вознесенського Флорівського монастиря є у великих музеях не тільки нашої країни, а й усього світу. За давньою традицією тут був притулок для бідних дітей, в якому викладали самі насельниці".

Флор і Лавр

Небесними покровителями Флорівського монастиря вважаються святі мученики Флор і Лавр.

"Вони були братами по крові, відомими мулярами і таємними християнами, – продовжила черниця. – Правитель римської провінції велів їм вибудувати язичницький храм. Однак, збудувавши, Флор і Лавр знищили всіх ідолів і освятили храм за православною традицією. Дізнавшись про це, римляни убили всіх, хто брав участь в цьому, а Флора і Лавра живцем закопали в кам'яному колодязі. Через 200 років, коли були знайдені їхні мощі, у місті припинився мор худоби. Відтоді Флор і Лавр вважаються покровителями домашніх тварин, зображаються на іконах з кіньми. На Русі здавна у кожному будинку була ікона цих святих. У день вшанування Флора і Лавра коней обряджали в красиві попони і здійснювали водосвятний молебень. Далі вважалося, що тваринам не загрожують жодні хвороби. На Подолі і зараз, і в Середньовіччі були торгові ряди. Купці, які продавали там худобу, й стали першими меценатами кам'яних будівель в обителі".

Історія

На початку ХХ століття Флорівський монастир був дуже великим – в ньому було 800 насельниць та 5 діючих церков.

"При монастирі була відкрита школа-притулок – повний пансіон, – каже монахиня Лаврентія. – А коли дівчатка підростали, вони переходили в училище, де вивчали мови, історію, літературу, знали домогосподарство і рукоділля, арифметику і вищу математику. Багато насельниці були в монастирі до повноліття, а потім йшли благочестиво жити в світ. Дехто залишався вчителями у монастирі".

1920 року Флорівський монастир за наказом радянської влади був зареєстрований як парафія і трудова артіль. Але вже 1923 року собор у черниць забрали і передали обновленцам, а в їх корпуси підселили сім'ї робітників. Так виник "Городок металістів". З 1929 року артіль скасували зовсім, монахинь виселили, а монастир закрили.

1941 року в період німецької окупації Флорівський монастир вдалося відкрити, і сестри повернулися, але ризикували життям щодня. Підпільники таємно привели до сестер виснажених дітей, яких німці тримали в закритому притулку. Черниці виходили хлопців, а також переховували киян, які залишилися без житла.

У 50-ті роки тут було близько 150 насельниць. Незважаючи на постійні утиски з боку НКВД і представників влади, Флоровський примудрявся жити глибоким внутрішнім духовним життям і приймати черниць з інших монастирів, які комуністи закривали. У Введенському монастирі досі з вдячністю згадують, як ігуменя Флорівського прийняла з особливою повагою черниць, які залишилися без будинку. Вона благословила вибрати будь-яку з вподобаних келій, хоча місця було вкрай мало. На питання своїх черниць: "А як же ми?" – ігуменя відповіла: "У нас хоч дім є, а сестри будинки втратили! Не приведи Господь відчути подібне!".

Будинки й землі монастиря постійно відбиралися, а сестрам регулярно погрожували виселенням і позбавленням прописки. Частину приміщень відібрали під швейну фабрику, а у храмі певний час були майстерні Укрреставрації.

"Уже наприкінці ХХ століття повертали будівлі монастиря частинами, – розповідає монахиня Лаврентія. – А ось Замкову гору нам так і не повернули, хоча там – древнє монастирське кладовище".

Зараз, на жаль, кладовище практично зруйновано. До того ж, стан гори – плачевний, через зсуви є велика ймовірність її руйнування та пошкодження монастирських будівель. Поки влада думає, як її зміцнити, від зсувів гори монастир рятує тільки молитва флоровських черниць Господу Богу.

Святині

Обитель славиться унікальними вишитими іконами. Матушки з особливим трепетом розповідають про ікону Серафима Саровського, яку в 1950-і роки вишила ігуменя Флавія. Матушка була справжньою майстринею, вишивала золотом і шовком.

"Сестри монастиря багато пережили за ці роки, – згадують сестри-золотошвачки. – Був навіть момент, коли ігуменю Флавію викликали в органи і ... замовили вишити портрет Леніна! За це керівництво обіцяло не чіпати монастир і його жителів. Що робити? Матушка пішла на цей компроміс, чим врятувала обитель від закриття. Багато в цих стінах пережито. А коли нитки на іконочці прп ​​Серафима почали тліти, ми навіть не ризикнули її саму відновлювати, а відвезли реставраторам до Києво-Печерської лаври. Там, як сказав нам майстер, її по ниточці відреставрували".

Але у Флорівському є й свої прекрасні золотошвачки. Наприклад, черниця Леоніда – автор вишитих ікон Богородиці та ікони "Спас нерукотворний". Монахиня каже, що кожну працю у монастирі потрібно здійснювати тільки з молитвою, адже багато спокус.

"Були часи, коли іконописців називали богомарами за те, що вони писали ікони швидко і неякісно, ​​часом навіть неясно було, що за образ на них, – пояснює нам черниця. – В історії церкви був період, коли Синод ухвалив рішення спалити всі "богомарні" ікони, які не відповідали канонам. Це робилося, щоб зберегти благопристойність. За майже 20 років роботи з іконами і вишивкою розумієш – якщо Бога в душі немає, якщо молитви немає, то й лики будуть відповідні. Ми часом такі ікони бачимо, що від жаху здригнешся. Але якщо художник починає жити благочестивим життям, молитися, сповідувати свої гріхи, Господь відкриває йому – як писати благопристойно і прекрасно. Але це відбувається не відразу, а поступово. Так – і з іконописом, і з вишивкою. У записах іконописних майстрів часто можна прочитати: раптом щось не те зробив художник або навіть не подумав, лик вже не виходить. Тоді іконописець йде на покаяння і сповідь. Ікона – жива. Через неї Дух Святий виходить. Це не просто картина, а вхід в інший вимір. Саме тому, коли ми молимося, вони нам відповідають. Ікона до освячення і після – це дві великі різниці. Чим довше ікона у храмі, тим вона жвавіша, більш насичена".

У Свято-Вознесенському Флорівському монастирі – безліч шанованих ікон і святинь. Наприклад, сестри і парафіяни обителі довго можуть стояти біля раки з мощами прп ​​Олени Флорівської, молячись про допомогу і заступництво. І допомога приходить найдивовижнішим чином.

Богадільня

В обителі дуже трепетно ​​ставляться до своїх стариць. Для важкохворих сестер є богадільня – окреме приміщення в кілька кімнат. За хворими доглядають молоді сестри. Так вони вчаться смирення і терпіння. Там нам з радістю повідомили, наприклад, що нещодавно у них з'явився магнітофон – і тепер вони можуть ставити лежачим сестрам записи богослужінь і церковну музику.

  • Коти

Без цієї категорії насельників не обходиться жоден жіночий монастир. Коти у Флорівському монастирі живуть довго і в досить великій кількості. Якось було до 30! Вони приходять "харчуватися" біля каплички прп ​​Єлени Флорівської, причому їдять просту монастирську їжу – навіть суп і борщ!

Однак зі слів їхньої годувальниці, флоровський коти не такі прості, як здаються, і люблять святиню не менше самих черниць. Буває, гість, турист чи паломник, розчулиться "пухнастою кулькою", забере додому, та тільки марно. Згодом "кулька" знову опиняється у монастирі біля каплички прп ​​Єлени.

/ Фото: Олександр Яремчук, "Сегодня"

Найстарша насельниця обителі монахиня Олена: "Я боялася не рейдів міліції, а опинитися поза монастирем"

/ Фото: Олександр Яремчук, "Сегодня"

Монахиня Олена (Михальова)понад 60 років живе і служить у Флорівському монастирі. Її з любов'ю називають старожилом обителі і живою історією. Матушка прийшла сюди ще юною і застала найважчий момент життя монастиря – 60-ті роки ХХ століття.

- Матушка Олена, як опинилися в обителі, та ще й в період гонінь? Не страшно було?

- Кожному Господь свій шлях призначає. Я просилася в Покровський монастир, але промислом Божим опинилася тут. Було безліч перешкод. Наприклад, обов'язково потрібно було влаштуватися на роботу й отримати прописку. Якщо з першим я впоралася, то з пропискою все було складно. Але у нас була прекрасна настоятелька. Вона мене підтримувала, постійно втішала: "Дитинко, треба трохи потерпіти. Влаштовуйся на роботу, а коли будеш вільна – приходь до нас, служи". Я і втратила цілий рік: працювала вранці нянькою, а до вечора бігла на вечірню співати на клиросі. Радянська влада дуже жорстко переслідувала. Особливо мучили матінку ігуменю. Пам'ятаю, після чергового виклику до органів вона приїхала біліша від снігу і лише сказала нам: "Діти, діти, як же складно вам буде ...".

- А які стосунки були всередині монастиря?

- Ми були як сім'я, але сестри вчили слухняності. Через 4 місяці після приходу я вже співала в хорі, а ще мені видали перший підрясничок і наказали строго: "Якщо не будеш слухати старшу сестру, ми все це заберемо і відправимо за ворота". І я дуже старалася. Досі вдячна своїй старшій наставниці. Вона до 90 років прожила у монастирі, була дуже вихована, досвідчена і духовно мудра. Розповідала, коли в 16 років вирішила піти в монастир, вся рідня зібралася. Її не відмовляли, але просили добре подумати – адже назад дороги не буде. Були дуже суворі. І матінка жодного разу не поскаржилася на чернечий шлях.

- Як Флоровському вдалося уникнути закриття в 60-і роки, коли навіть лаври закривали?

- Промисел Божий і стійкість духу. До нас і в Покровський прийшла резолюція – прибрати з монастиря жінок до 30 років. Міліція і вранці, і вночі ходила, перевіряла по келіях, запитувала: "На якій підставі тут перебуваєте? Де працевлаштовані? Де прописка?" Певний час я орендувала в місті кімнату, але господиня швидко вирішила взяти замість мене сім'ю за велику плату. Тому я знову попросила ігуменю повернути мене в монастир. Спочатку поселили мене в келії зі схимницями, і постійно ховали від міліції. Коли і цей корпус влада відібрала, мусила перебратися в малообжитий 7-й корпус. Пам'ятаю – відмітка градусника на стіні вище нуля не піднімалася. Але сестри мені якусь стареньку шубку дали. Так і спала – у шубці, валянках і з грілкою. А вранці на послух, на просфорню – а там плюс 40! Від таких перепадів температури сестри боялися, що я захворію. Тоді у мене мрія була – маленький тепленький сарайчик у монастирі. Я дуже боялася опинитися поза стінами обителі. Пам'ятаю, хресним ходом тричі монастир обійду, помолюся – і назад в свій "льодовик".

Монастирське життя іншими мірками міряється. Чим важче жити, тим швидше вчишся смиренню. Батькам я ніколи не скаржилася, писала: "Все добре". Але думаю, вони, звичайно, здогадувалися. Батько в церковному хорі співав. Завжди з собою носив ікону княгині Ольги і благав про допомогу. В особливо важкий для мене момент йому навіть наснилася свята княгиня Ольга, втішила і повернулася до Божої Матері. А мені дійсно допомога прийшла – я отримала прописку. Ось це сила батьківської молитви!

Послух: черниці вишивають золотом і створюють головні убори XVI століття

У Флорівському монастирі є своя родзинка у вбранні черниць. Вони носять головний убір, пошитий самими ж сестрами за стародавніми традиціями XVI століття. Своєю округлою формою камилавка нагадує чорний дамський капелюшок, окантований хутром.

Як розповіла нам майстриня – черниця Назарія, для пошиття камилавки попередньо виготовляється "болваночку" за формою голови, на яку потім нашивається оксамит і цигейка (овчина).

"Хоч у монастирі нашому пепребували княгині і представниці дворянського роду, але нашивали на камилавку не дороге хутро, а цигейку – як символ смирення, – пояснює черниця Назарія. – Виглядає і незвично, і красиво, і дуже жіночно. Коли я прийшла до монастиря 1981 року, ніхто не знав, як їх шити, не встигли передати традицію пошиття. Мені просто принесли камилавку однієї з черниць і сказали зробити таку ж. Мусила вигадути. Згодом ми виточили стандартну "болваночку" і шиємо камилавки за нею. Вона з невеликим нахилом вперед – так смиренніший вигляд виходить. Зараз, наскільки я знаю, камилавки такої форми є тільки в одному з монастирів Риги".

Монахиня Назарія займається не тільки пошиттям головних уборів. Вона з помічницею обшиває весь монастир! З посмішкою говорить, що роботи тут завжди вистачає, а ось часу – немає.

/ Фото: Олександр Яремчук, "Сегодня"

  • Стародавня вишивка

Збереглася в монастирі і стародавня вишивка золотом і перлами. Щоправда, частіше матінки вишивають вбрання і храмові приналежності для внутрішніх потреб обителі, адже процес цей – багаторічний. Монахиня Леоніда у монастирі з 2000 року, зараз на послуху в іконописній і золотошвейній майстерні. Згадує, як першою її роботою було відновлення плащаниці Спасителя:

"Багато речей у вівтарі вже прийшли в непридатність, деяким по 200 років, їм уже в музей пора. Ми вп'ятьох вишивали її 3,5 роки, відновлювали візерунки за старими зразками. Так поступово у нашому храмі з'явилися нові вишиті святині. На ікону "Спас нерукотворний" теж пішло близько двох років. Але ми не женемося за кількістю. Хочеться залишити після себе в монастирі щось цікаве і красиве. Адже краса благотворно діє на душу людини. Незримо робить її красивішою".

/ Фото: Олександр Яремчук, "Сегодня"

  • Іконопис

Нещодавно матінка ігуменя благословила відкрити іконописну майстерню. "Вчилися ми всюди, де могли, – розповідає монахиня Агнія. – В Іонинському монастирі, у Києво-Печерській лаврі, в Троїці Сергієвій. Пишемо натуральними пігментами, мінералами – вони довговічні. Вкрай важливим є внутрішній настрій і молитва. Без допомоги Господа жоден лик не вийде. А буває, і намагається людина, і заповіді дотримується – а ікони благовидними не вдаються. Чому так? Може, просто ця людина для іншого послуху була народжена і Господь їй інший шлях підготував".

/ Фото: Олександр Яремчук, "Сегодня"

Дзвонар: дзвони – як люди

Монахиня Євтропія дзвонить у дзвони понад 20 років, хоча основний її послух – видавничий відділ Київської митрополії.

"Взагалі у нас багато матінок вміють дзвонити, – з посмішкою говорить вона. – Хто вільний, той і дзвонить. Мене призначили сюди, ще коли я послушкою в монастир прийшла. Пам'ятаю, я тоді матушці уставщиці чесно зізналася – у мене слуху немає. Вона перехрестила мене і відповіла: "Нічого, навчишся". І дійсно, я навчилася. Як виявилося, у дзвоні важливий не так музичний слух, а почуття ритму".

Щодо лікування від дзвону матінка з посмішкою відповідає:

"Я вже 20 років дзвоню, але хворію, як і всі, але по вірі вашій нехай буде вам. Взагалі дзвін – річ благодатна. Ще молодою дівчиною дзвін Володимирського собору у Києві (тільки там дозволялося дзвонити) і привів мене у храм. У радянські часи дзвони знищували, як людей. Їх скидали і переплавляли. Тому їх ховали, навіть у землю закопували. Детальніше можна прочитати в "Київських дзвонах" Людмили Рилкової. Найдавніший наш дзвін – кінця XVIII століття".

На дзвіниці є невелика будочка для дзвонарів – щоб сестри не мерзли взимку. Але щоб її додати, монахині мусили отримати безліч дозволів, адже Флоровський є пам'ятником архітектури. Ремонти роблять самі, кожен крок звіряючи з Мінкультом.

"Є люди, які жертвують для поновлення монастиря, але ось будівельники і постачальники нас частенько обманюють, – кажуть черниці. – Минулого року таку фарбу нам продали, яка через два місяці здулася і полопалася. Але це історія, а ми вчимося у всьому розбиратися, навіть у фарбі".

/ Фото: Олександр Яремчук, "Сегодня"

Редакція дякує за допомогу ігумені монастиря, матушці Євлампії, і наміснику Києво-Печерської лаври, митрополиту Павлу.

Нагадаємо, раніше новини "Сьогодні" писали про собор преподобних Київських жон і про те, як святі і подвижниці оберігають столицю України.

А ще ми розбиралися в тому, як правильно ставити свічки і здійснювати хресне знамення. Полум'я свічки символізує молитовне звернення до Бога і всіх святих. Як би ми не нахиляли свічку, її вогонь завжди горить вгору. Так і вірянин в будь-якій ситуації свої думки і почуття має звертати до Бога.

Читайте найважливіші та найцікавіші новини у нашому Telegram

Реклама

Реклама

Новини партнерів

Загрузка...

Новини партнерів

Loading...
загрузка...