Українці у світі: як живеться нашим без Леніна і тютюну в Німеччині

Ще залишилося трохи українців, які пам'ятають Німеччину за подіями Другої світової війни. Решта дізнавалися її за радянським кіно. Наталя Ліпіна, куратор шкільних обмінів, 2005 року прибула до Берліна саме на 9 травня: "У мене був культурний шок, коли я побачила величезну кількість квітів біля монумента з радянським танком, – згадує Наталя. – 8 травня для німців – день покаяння. Вони з повагою ставляться навіть до неприємної частини своєї історії і не оскверняють її пам'ятники". А ось серед молоді Німеччина відома музичними, винними та технологічними фестивалями і свободою сексуальних звичаїв.

Найпоширеніша причина переїзду до цієї високорозвиненої європейської країни серед молоді – навчання, особливо для тих, хто отримав мовний диплом рівня В2, С1. Серед дівчат віком від 18 до 26 років також популярна програма au pair – працевлаштування нянею у німецьких родинах.

Німецькі фішки

Німеччина – нагустонаселеніша країна в Європі: 83 млн жителів, з них понад 19 млн – емігранти.

Вихідців з України (офіційно) – 319 тис.Зокрема понад 140 тис. зберегли українське громадянство.

Найпопулярніші рейси: Київ – Гамбург, Львів – Франкфурт, Харків – Дортмунд.

Вартість авіаквитка з Києва – близько 1500 – 2100 грн.

Залізничне сполучення Київ – Берлін після ЄВРО-2012 було призупинене за ініціативою німецької сторони – через постійну контрабанду сигарет і спиртного.

Зарплату в Німеччині прийнято вказувати "брудними" і відразу за рік.

У людей без вищої освіти з невеликим стажем роботи вона становить близько 36 тис. євро, у досвідченого професіонала може досягати 80 тис. і більше. При цьому "чистими", на особистий рахунок у банку, надходить лише 60% цієї суми, а то й половина: податки та інші відрахування – дуже високі.

Ціна квартири у Берліні – 4000, у Мюнхені – 7500 кв. м. Оренда квартири – від 1000 євро на місяць.

Шкільна система – 12 класів, тому 19-річні школярі не рідкість. Навчання у вузах безкоштовне, вступних іспитів немає – під час зарахування вирішальну роль відіграють оцінки в атестаті.

Вулиці в населених пунктах колишньої НДР майже не перейменовували, крім вулиць Леніна. Але досі можна побачити проспект Гагаріна, бульвар Ломоносова. Залишилося багато пам'ятників епохи соціалізму. У Східному Берліні є меморіал полеглим радянським воїнам у Тіргартені. Там же встановлені два танки і дві гармати-гаубиці, які брали участь у штурмі Берліна.

Читайте також:

Автомобільний скандал у Німеччині: водій судиться за "нацистські" автономери

Лікар: табу на куріння, дефіцит медсестер, дрес-код у кросівках і біг вранці

Роман Рубцов, 34-річний лікар-радіолог з Миколаєва, живе в затишній світлій квартирі, з вікна якої відкривається гарний вид на оспіваний поетами німецький Гейдельберг.

"Ми переїжджали вже чотири рази, – розповідає він. – Знайти більш-менш доступне житло в університетському місті – справа непроста".

У Німеччині Роман і його дружина Марія – з жовтня 2015-го. Вигравши грант Європейського товариства радіології (ESOR), Роман отримав можливість працювати в радіологічного клініці Гейдельберга.

"Я потрапив до найпрестижнішого світового центру медичної науки! – вигукує Роман. – Познайомився з колегами з усього світу, беру участь у цікавих наукових проектах. Ми розробляємо комп'ютерну програму для ранньої діагностики раку легенів. Спочатку були сумніви – раптом не зумію, не зможу відповідати найвищим вимогам? Але поступово втягнувся, познайомився з сучасними методами радіологічної діагностики. Найважче було знову стати "студентом", побороти свої амбіції (все ж за плечима – шість років роботи в лікарні швидкої допомоги у Миколаєві) і тягнутися за молоддю. Став універсальнішим – радіолог у Німеччині має вміти і кардіограму розшифрувати, і шов накласти, і внутрішньовенний укол зробити. Відбулася переоцінка цінностей: в Україні лікаря штурхає кожен, і від пацієнта часто – нуль поваги. Але дивляться, як ти одягнений, який годинник у тебе на руці, яка машина. У Німеччині все це не має жодного значення. Тут насамперед має значення твій досвід, що ти знаєш, що вмієш. Якщо професор прийде у клініку в футболці, джинсах і кросівках, це нікого не здивує. Ще звертають увагу на твою фізичну форму. Раніше я бавився, викурював одну сигарету в день. Повертаюся якось з перекуру, а мені: "Романе, ти курив ?! Як же так? Сам маєш розуміти, це – твоє здоров'я! Курити у середовищі лікарів не прийнято. Я кинув, став бігати вранці".

Щоб подолати мовний бар'єр, Роман почав було відвідувати курси німецької, але кинув.

"Дорого, та й часу не вистачало, – каже він. – Засвоював мову на роботі, спілкуючись з колегами".

А ось Марія вже через рік склала іспит на рівень В2, необхідний для можливості роботи в медустановах.

"Ми зробили ставку на Машу, – продовжує розповідь Роман. – Комусь із нас треба було знайти постійну роботу, щоб без проблем продовжили дозвіл на проживання. Більше половини медсестер у Німеччині – емігранти з усього світу, ця професія дефіцитна: важка робота у німців популярністю не користується. Обов'язків у них набагато більше, ніж в Україні. Крім іншого – миття, гоління тяжкохворих, допомога у годуванні, супровід до туалету. Маша влаштувалася в найбільший центр лікування рідкісних захворювань легенів. Від будинку недалеко, зручно – всього 10 хвилин пішки".

А ось Роману потрібно було підтвердити український диплом. Один з варіантів – здати іспит, питання на якому можуть бути з будь-якої галузі медицини. Не здав – "до побачення".

"З харківського університету (шість років навчався там на медичному) мусив запросити детальну навчальну програму – тільки її переклад на німецьку коштував 2500 євро, – каже наш герой. – Комісія в Бонні винесла вердикт: з теорією все гаразд, але не вистачає практики: три місяці – у хірургії, і ще три – у терапії".

Одну з двох необхідних практик Роман уже зробив. Має бути друга, а крім того – дисертація.

Інженер: родина лише на вихідних

Василь Тернавський переїхав до Німеччини 1999 року. Вдома в 90-і роки він, як і багато людей з вищою освітою, мусив працювати на ринку, щоб прогодувати родину. Особливо коли народилася дочка.

"До Німеччини ми потрапили за програмою для біженців, – розповідає Василь. – Нам виплатили соціальну допомогу, відправили на мовні та комп'ютерні курси за спеціалізованими інженерними програмами".

Німецькі фірми приділяють велику увагу автобіографії нового співробітника. А у нашого героя в трудовій книжці був пробіл – потрібно було якось пояснити, що він робив п'ять років після закінчення інституту. Історію про базар вони б не зрозуміли. Так з'явилася легенда, що він був ... конструктором танків на секретному заводі у Харкові.

"Частка правди в цьому є: під час навчання в інституті я стажувався в КБ Кошкіна, де в роки війни був створений знаменитий Т-34, – згадує Василь. – Зараз працюю у великому концерні, займаюся розробками і кресленнями. Апарати, що розробляються цією фірмою, нагадують космічні кораблі майбутнього. Учених, інженерів тут трудиться багато, справжній мурашник – таке зустрінеш не часто. Для конструкторів і креслярів роботи тут – непочатий край! Розібрався в цій системі швидко, вникав у всі деталі, брав участь у розробці апарату нового покоління".

На цій фірмі Василя цінували настільки, що навіть в кризу 2008 року врятували від скорочення, виплативши компенсацію аутсорсингової компанії, від імені якої Василь надавав послуги концерну. Зараз родина живе у Берліні.

"Нам подобається столиця, вона дуже відрізняється від решти Німеччини. Хоча дорога на роботу триваає 6 годин, – розповідає Василь. – Тут культурна програма на будь-який смак. Старша донька закінчує університет, молодша тільки розпочала".

І так ось уже 17 років наш герой їде з дому у неділю, а повертається – у п'ятницю ввечері. Відпустка – єдина можливість провести час з родиною.

"Майже кожного літа ми своїм ходом, на машині, їздили до Харкова, – каже Василь. – За рідними скучали, звичайно, тому весь вільний час проводили з ними. Дівчата взимку мріяли про бабусині пиріжки. Зараз, через ситуацію в Україні, ми стали їздити рідше. Останнього разу були пару років тому".

Китаєзнавець: 120 км до офісу, 800 євро за стіну та інтеграція

Олена Кузема живе у Німеччині вже майже 10 років – 2009-го приїхала вступати до магістратури університету в Вюрцбурзі. До цього отримала ступінь бакалавра в КНУ ім. Тараса Шевченка, де вивчала ... китайську. Про можливість отримати стипендію для продовження освіти в Німеччині від німецької організації DAAD дізналася випадково. Знайшла відповідний за профілем університет, надіслала папери. Відповідь прийшла швидко, але несподівано підвела DAAD – у стипендії відмовили. Для отримання німецької візи було необхідно підтвердити на рахунку наявність засобів існування. Вимагали7000 євро, батьки Олени нашкребли по крихтах, позичали де могли. А щойно оформили візу – рахунок відразу і обнулився.

Життя німецької студентки виявилася дуже непростим. Гуртожиток – за 200 євро на місяць. Підробітки. Без знання німецької у людини без кваліфікації вибір невеликий, і Олена не цуралася чорної роботи:

"У Німеччині будь-яка праця в пошані".

Але захоплюватися заробітками теж було не можна, щоб залишався час на навчання. У пошуку першого робочого місця допомогла фірма-посередник. Зарплату запропонували скромну, але Олена була готова на будь-які умови. Без відриву від виробництва стала вчитися на ступінь магістра бізнес-адміністрування (MBA). Ще два роки напівстудентського життя: заняття – по п'ятницях і суботах, плата – 450 євро на місяць.

Отримавши заповітний диплом MBA, Олена знову поринула в пошуки роботи. Знову близько двох сотень (!) розісланих резюме. Десяток співбесід, і всі – невдалі.

"Вже потім я зрозуміла, що на інтерв'ю поводилася неправильно. У нас же не прийнято відкрито, довго дивитися людині в очі – ніяково. А тут, якщо ти скутий і відводиш погляд, значить, щось приховуєш, і все – вже до тебе ставляться скептично. Говорити теж потрібно саме те, що від тебе очікують почути", – ділиться Олена секретами пошуку.

Нарешті вдалося знайти місце у відділі постачання великого концерну, посаду менеджера з закупівель.

Читайте також:

Першотравневі протести в Берліні: сотня затриманих і десятки поранених

Зі своєю другою половинкою Олена познайомилася по інтернету. Її обранець Петер – інженер, працює на одному з гігантів автопрому. Коли вона знайшла нову роботу, до якої від будинку було аж 120 км (!), Вирішила сісти за кермо авто.

"Хоча в Україні здобула права, але до цього моменту сама не водила, – згадує Олена з посмішкою. – Сказала Петеру: забираю твою машину. А тобі ж недалеко, дешевше буде їздити на автобусі!".

Тижнів через три Петер придбав для Олени невелике авто. Тепер вона це згадує з посмішкою, але тоді було не до сміху: в перший же день на стоянці в'їхала в стіну – мусила заплатити 800 євро!

Роботою Олена задоволена, говорить: знайшла що шукала.

"Раз на півроку їжджу в Китай – є можливість вживу побачити виробництво. До того ж, є ділові поїздки Німеччиною, Англією, Італією, Словенією".

Колеги звуть її виключно "Олена" – як у паспорті. Спроби пояснити місцевим, що ім'я, записане у паспорті, можна скорочувати до "Лєна", ні до чого не приводять.

Наша героїня дуже відповідально ставиться до соціалізації.

"Дивлюся, як поводяться німці, і намагаюся поводитися так само, – каже Олена. – Ми сюди приїхали, і потрібно поводитися так, як тут прийнято. Україну з собою в Німеччину не привезеш. Під час одного з відряджень до Китаю був кумедний випадок: ми з колегою-німцем в офісі наших китайських партнерів ніяк не могли розібратися з кавою-машиною. Колега й каже: ось, напевно, китайці на нас дивляться і думають: "Двоє тупих німців не можуть зварити собі кави". А мені було так приємно, що він і мене до німців зарахував!".

Зараз Олена – у декретній відпустці: "У нас дівчинка, Сандрі 10 місяців!". Приїжджали батьки з Дніпра, допомогли.

"Раніше ми до них їздили, а тепер вони до нас. І обов'язково двічі на день спілкуємося по скайпу".

Олена і Петер нещодавно придбали квартиру в селі (за містом житло значно дешевше), взявши іпотечний кредит. Але якщо чоловікові до роботи як і раніше недалеко, для Олени дистанція збільшилася: після декрету вона мусить долати 150 (!) км в один бік! Добре, що хоч не щодня:

"У нас є можливість один-два дні на тиждень працювати в "домашньому офісі". Мені зараз 30, і трохи набридло їздити. Але нічого не поробиш. А дитину з ясел буде забирати чоловік".

1/4

Німці: новий етикет після війни

У німецькому календарі ця дата, звичайно, червоним не відзначається. Фашистів-загарбників з радянських фільмів про війну в країні давно вже не існує. Можна зустріти правих популістів з "Альтернативи для Німеччини" (AfD), незадоволених лояльною політикою канцлера Ангели Меркель до біженців та емігрантів. Але більшість нинішніх німців толерантні і вірять в принципи демократії, розповідають наші герої. Німці знають історію і пам'ятають трагедію Другої світової війни, але говорити про неї не люблять. Хоча і розуміють: викреслювати "незручні" сторінки не можна. За 20 років в Німеччині мені доводилося бачити в сімейних альбомах пожовклі фото зі свастикою, акуратно замальованою фломастером. Ставити запитання на цю тему тут не прийнято.

Зате День Перемоги відзначають багато емігрантів. У 2018 році автор 9 травня в ресторані в центрі Франкфурта зустрів киянку, москвичку, уродженку Сочі і колоритну вірменку з Кишинева. Відправивши чоловіків-німців на роботу, вже п'яту годину поспіль вони відзначали День Перемоги. Ми співали під караоке військові пісні Висоцького і пили за тих, хто "не повернувся з бою". Це був найнезабутніший День Перемоги за всі 20 років життя в Німеччині.

Нагадаємо, раніше "Сьогодні" писали про те, що в Instagram оживили історію 13-річної дівчинки, убитої під час Голокосту. Серіал про Голокост Eva.stories знімали у Львові і запустили у форматі Stories.

А також про те, про що писали остарбайтери з Німеччини .