Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь
Зробити стартовою
26,85
30,21
РУС

"У України було більше ресурсів, ніж у Білорусі": історик про становлення білоруської та української нації

Павло Церашковіч – про те, як білорусам прищепити любов до рідної мови, що відрізняє Білорусь від Росії і т.п.

Жителі Мінська на святкуванні Дня Волі, неофіційного свята, присвяченого створенню Білоруської Народної Республіки 1918 року
Жителі Мінська на святкуванні Дня Волі, неофіційного свята, присвяченого створенню Білоруської Народної Республіки 1918 року. Фото: Getty Images

Про те, яку політику пам'яті практикує офіційний Мінськ, яке значення мови для національної тотожності білорусів, чи можна вважати патріотами Білорусі російськомовних громадян, чим відрізняються українська і білоруська ідентичність, в інтерв'ю сайту "Сегодня" розповів білоруський історик, етнолог і культурний антрополог Павло Церашковіч.

Павло Церашковіч. Фото: ru.rfi.fr

- Декілька років тому я був в Мінську, напередодні 3 липня (3 липня 1944 року радянські війська відбили місто у німецької армії), все місто було заповнене плакатами, банерами, розтяжками, які говорили про війну. Дуже подібне до того, що відбувається в Росії, де теж велике значення Великої Вітчизняної. Як Ви б це описали і загалом політику пам’яті в теперішній Білорусі?

- Сьогоднішня історична політика в Білорусі дуже складне і непевне явище. Вона складається з різних часток, одна з сталих частин – тема Другої світової або Великої Вітчизняної війни. На сьогодні у цієї теми центральне місце. Але тут треба підкреслити, що ставлення до війни не подібне до російського. Для Білорусі це менше перемога, а більше трагедія. В Росії, здається, більший акцент робиться саме на перемозі. Крім цієї теми, є інші елементи, які не є сталими і постійно змінюються.

Певною мірою можна говорити, що історична політика Мінська непередбачувана. Наприклад, у січні цього року мали відзначати сторіччя утворення БРСР (створена як Радянська Соціалістична Республіка Білорусь. – Ред.). Цей ювілей був проведений дуже тихо, майже непомітно. Разом з тим, за кілька місяців до того з великою помпою святкували століття комсомолу. З радянського минулого, яке виставляється історичним підмурівком білоруської державності, беруть тільки певні фрагменти.

Ще такий момент. Умовно кажучи, в Білорусі існувало традиційно декілька історіографічних шкіл: офіційна радянська, проросійська і національна. Останніми роками офіційна школа все більше запозичує сюжети та трактування історичних подій з національної школи. Яскравий приклад – БНР, яка була оголошена 1918 року. В 1970-1980-х роках про неї взагалі не згадували, а сьогодні говорять відкрито, БНР визнається частиною історії білоруської державності, але якої саме – це ще визначається. Загалом за останні місяці робиться акцент саме на історії білоруської державності, яка виводиться з давнини, починаючи з ІХ століття.

- Чи правда, що Лукашенко будував спільну ідентичність з росіянами, особливо в той період, коли був зацікавлений в розбудові Союзної держави (СД), а тепер це дозволяє Москві претендувати на щось суттєве в Білорусі, заганяти країну до цієї СД?

- Певною мірою це правда, така спільна ідентичність вибудовувалась, але й тут були суперечливі меседжі. З одного боку, говорили, що білоруси і росіяни – один народ. З іншого боку, казали, що це народи-брати. Потім казали, що білоруси є тими ж росіянами, але зі знаком якості. Ніколи не проштовхувалась ідея, що білоруси є повністю ідентичними росіянам, завжди певний ідеологічний люфт був. Звісно, сьогодні це працює проти білоруської держави. Думаю, поки що точної ясності щодо білоруської тотожності в уявленні влади немає.

- Як би описали політику Москви щодо Білорусі та білорусів?

- Щиро кажучи, я тут загалом не бачу якоїсь політики. Може, я не так пильно слідкую за політичним дискурсом в Росії щодо Білорусі, бо більш знайомий з науковим. Можу сказати, що білорусистики, як і україністики, в Росії не було і немає досі. Є, звісно, окремі спеціалісти, їх небагато. Та й не всі вони притомно сприймають феномен білоруської нації, мови та ідентичності. Є вислови крайніх правих росіян, які стоять на шовіністичних позиціях, але це невелика група маргіналів. Загалом російську владу не цікавлять білоруси і білоруська ідентичність. Єдине, що їх цікавить – стан російської мови. Цим вони цілком задоволенні, якщо говорити про офіційні заяви.

- Ви згадали мову. У мене є знайомі білоруси, переважно російськомовні, але коли назвати їх росіянами – ображаються. Всі розмовляють білоруською, тільки просто це друга мова, тоді як частіше говорять російською. Яке загалом значення мови для ідентичності сьогоднішніх білорусів?

- Важко відповісти прямо, бо є декілька варіантів сучасної білоруської ідентичності. Та, яка пов’язана з мовою – це ідентичність тільки однієї групи. Загалом треба пам’ятати, що націєтворчий процес у Білорусі подібний до тих ж процесів, які були у Східній Європі: в Україні, Чехії, Словаччині, Литві, Латвії, Естонії і навіть Фінляндії. Це означає, що культурні, передовсім мовні особливості, покладені в підмурівок національної ідеї. З цієї точки зору, Білорусь виглядає досить дивно, позаяк вона окрема східноєвропейська країна, в якій мова титульної нації/етносу знаходиться в підпорядкованому, дискримінованому стані порівняно з російською.

Зараз ситуацію з білоруською теж не вельми просто осягнути. Було багато негативних та позитивних явищ. Опираючись на офіційну статистику, важко визначити кількість користувачів білоруської мови. Найменші оцінки – 2-3% населення, а якщо взяти останній перепис, 23% заявили, що використовують її як мову домашнього вжитку. Це, мабуть, перебільшення. Просто останній перепис свідчить, що для значної частини білорусів мова є символом національної ідентичності, а не реальним засобом комунікації.

Серед нових явищ останніх 10-15 років – те, що білоруська перемістилась з сіл в міста. Нині більшість тих, хто свідомо говорять білоруською, є містянами, а не селянами. В селі панує те, що в Україні називають суржиком, а у нас – трасянка. Коли ж взяти найголовніший національний білоруськомовний портал, як-от "Наша ніва", то більшість читачів знаходиться в столиці та обласних містах. До цього треба додати, що білоруська мова в міських середовищах стає прикметою елітарності. Після 2014 року з’явилась велика мережа мовних курсів. І не тільки в столиці та обласних містах, але в й в менших містах. Мову часто використовують в рекламі. Наприклад, корпорація "Самсунг" однією з перших зауважила, що реклама білоруською додає 10-12% продажів. Тут є певні зміни.

Є й негативні явища – освіта. Річ в тім, що кількість учнів з білоруською мовою постійно падає. Сьогодні тільки 13% білоруських учнів вчиться в білоруськомовних школах. 70% цих шкіл знаходяться в сільській місцевості. Люди, які живуть в містах і хочуть створити білоруські класи чи садки, зіштовхуються з великою кількістю перешкод з боку чиновництва, які до таких бажань ставляться вороже.

Найбільша проблема – відсутність вищої освіти білоруською. Сьогодні білоруськомовних студентів десь 0,1% – це студенти, які вивчають білоруську філологію і частина студентів історичних факультетів. Тому багато батьків не бачать перспектив для своїх дітей, думають, що ліпше дітям отримати шкільну освіту російською, оскільки майже вся система вищої освіти російськомовна.

- Чи можна провести білорусизацію, коли більшість населення живе в місті, коли воно вже опанувало російську літературну мову? Бо ж у тій же Франції, коли відбувалось офранцужування сучасної французької нації, то людей, як правило, не з літературної англійської переводили на французьку, а з діалектів і говорів. А от сучасну модерну міську людину Білорусі як білорусизувати?

- Це дуже складана проблема. Та є приклади інших народів, котрим це вдалось. Як приклад я б назвав уельсців, які наприкінці 1980-х почали займатись відродженням мови в умовах тотальної писемності і домінування англійської. У них є суттєві успіхи. Я нещодавно заповнював анкету на британську візу і виявилось, що я це можу зробити або англійською, або уельською. Це показник її статусу.

Якщо повернутись до питання білорусизації, то, по-перше, потрібна політична воля. По-друге, треба розуміння того, що це дуже далека перспектива. Мовні практики змінюються поволі, потрібно декілька поколінь. Але найголовніше – потрібен певний орієнтир, розуміння, що білоруська мова є цінністю. Коли це буде, можна все зробити. До речі, сьогодні в Білорусі ніхто публічно не говорить проти відродження білоруської мови. Влада і опозиція говорять одне і те ж, що не треба це робити ґвалтом, варто людей заохочувати, процес вельми довгий.

- А які є білоруські ідентичності, окрім тієї, що пов’язана з білоруською мовою?

- На сьогодні більшість в Білорусі розмовляє російською. Як ви теж зауважили, це зовсім не означає, що вони вважають себе росіянами. Велика кількість інтелектуалів є патріотами Білорусі, хоч розмовляють російською. Тут ідентичність пов’язана з історичною долею Білорусі, з культурною спадщиною, яка нас відрізняє від інших народів. Російськомовний білоруський патріотизм – широко розповсюджене явище.

- Ви вже сказали, що Москва і Мінськ по-різному бачать Другу світову. А що ще відрізняє в тлумаченні історії?

- Я вже сказав, що останнім часом офіційна білоруська історія все більше вбирає в себе елементи національної. Сюди можна віднести історію Великого князівства Литовського, а це майже 500 років історії Білорусі, частину білоруської історії та білоруської державності. Це різниця дуже суттєва. Більш того, на рівні свідомості існує міф, що ВКЛ була білоруською державою, бо на старожитній білоруській мові велось діловодство. Наскільки там була білоруська мова – це вже питання до філологів. Та можна сказати, що у ВКЛ не було видано жодного документу литовською мовою, тому можемо приватизувати спадщину ВКЛ. До цього можна додати поширеність магдебурзького права в білоруських містах. Це теж свідчить, що Білорусь знаходилась в орбіті європейського впливу, що відрізняє її від Росії.

- А чим тоді відрізняється українська та білоруська ідентичності, бо частина України теж була у складі ВКЛ, теж було магдебурзьке право в містах, стара руська мова – теж спільна, навіть зараз з вами ми говоримо національними мовами без перекладача, але чим відрізняємось?

- Відмінності є. Шляхи націєтворення були різними в Україні та Білорусі. По-перше, Україна мала більше соціальних ресурсів у період будування нації. Україна досягнула вищого рівня модернізації. Нагадаю, що наприкінці ХІХ століття, якщо ми візьмемо західні межі Російської імперії від Естонії до Молдови, Білорусь була найдепресивнішим і найвідсталішим регіоном. Україна за рівнем ВВП на душу населення випереджала Білорусь втричі. Тому в Україні відкривалось більше можливостей для соціальної мобільності, а це важливо для процесу націєтворення.

По-друге, частка українців в містах України була вдвічі більшою, ніж частка білорусів в містах Білорусі. Добре відомо, що ще в дореволюційних містах України були міцні спілки українців (громади).

По-третє, на етнічній території України були чотири університети (в Львові, Харкові, Києві та Одесі. – Ред). Звісно, кожен з них відігравав різну роль для національного руху, але вони давали можливість для вертикальної соціальної мобільності, якої загалом не було в Білорусі, де жодного університету не існувало.

По-четверте, є різниця ще й в історичних міфах, які були покладені в основу національної свідомості. В Білорусі немає чогось подібного на козацький міф, немає пам’яті про автономію Гетьманщини і так далі.

По-п’яте, в України є феномен "українського П’ємонту" – Галичини, яка в певні часи була притулком для тих політичних та культурних діячів, котрі вимушено мігрували з України, як той же Михайло Грушевський. Це все працювало на українську ідентичність.

Є такий цікавий приклад. Наставником Михайла Грушевського був відомий історик Володимир Антонович. Але ж саме Антонович був наставником і відомого білоруського історика Митрофана Довнар-Запольського. Та не існувало подібних соціальних умов, коли б він став білоруським Михайлом Грушевським. Таких прикладів багато, та головне – більший рівень модернізації, який дозволив швидше розвиватись національному руху. У Білорусі цього не було.

Володимир Антонович

Люди, які обіцяли незалежність Білорусі 1918 року – це фактично перша генерація національних активістів, тоді як в Україні вже було декілька генерацій, національний рух був міцнішим.

- Так як ви згадали Володимира Антоновича, запитаю про роль шляхтичів, які пірнули в український національний проект, хоч могли стати поляками, прекрасно знали польську мову. У нас ще були, скажімо, Володимир Липинський, Тадей Рильський чи Ольгерд Бочковський. Чи був і в Білорусі феномен такої "червоної" шляхти?

- Фактично перша генерація національних білоруських активістів походили переважно з польськомовної католицької шляхти. Є такий феномен, він є в Литві і трошки в Україні, але більше проявляється саме в Білорусі – практично всі перші діячі і активісти, передовсім літератори, виступали під псевдо, які брали з селянського середовища: Купала, Колос, Каганець, Плуг і так далі. Між іншим, це робилось й для того, щоб сховати своє шляхетське походження, стати ближчими до селян. У цьому плані є подібні речі, але все ж в Україні вихідці з селянства в більшій мірі змогли скористатись модернізацією і соціальною мобільністю. Це сформувало масовіший національний рух.

- Розумію, що це дуже розпливчасте питання: ніхто не скаже, яким же буде це ХХІ століття, але все ж, які шляхи розбудови білоруської ідентичності бачите в умовах цього століття?

- На мій погляд, незважаючи на всі ті скептичні та негативні погляди, які сьогодні асоціюються з націоналізмом, але все ж саме націоналізм має бути фундаментом білоруської ідентичності. Я хочу сказати, що націоналізм не є ідеологією, хоча зараз кажуть, що крайні праві приватизували собі націоналізм. Та я вважаю, що націоналізм – це тип сентименту, тип риторики, який може зв’язуватись з будь-якою ідеологію, в тому числі з ліберальною. На мій погляд, саме ліберальний, культурний і мовний націоналізм повинен стати формою відбудови ідентичності. Ця форма націоналізму має бути абсолютно інклюзивною і відкритою. Бо якщо візьмемо історію білоруського націоналізму – він завжди був відкритий для представників усіх народів, які жили в Білорусі. Відомо, що у батьків засновників БНР було татарське коріння, вельми вагомий був внесок євреїв, на розбудову білоруської культури працювали переселенці з Росії. Ось це має бути підмурівком побудови ліберально-демократично, але разом з тим і етнокультурного націоналізму.

- Чому націоналізм може блокуватись з будь-якою ідеологією, що ми бачимо на українському прикладі: початок століття – лівий, в 1930-х роках – правішає, потім 1950-60-ті та перехід на ліберальніші засади? Український націоналізм дуже легко міняв супутню ідеологію, ніби модний одяг. Чому така легкість?

- Мабуть, націоналізм – це такий лад риторики і сукупність сентиментів, який має здатність до культурної, соціальної та політичної мобілізації. Напевно, саме в цьому секрет. Чому так? Це вже окрема тема для розмови, є різні думки. Є концепція американського дослідника П’єра ван дер Берге, де націоналізм апелює до підсвідомих моделей поведінки. Ці моделі були засвоєні нашими далекими предками, це поява так званого тваринного непотизму, коли жили свої, які боронили один одного. Не тому що вони це роблять свідомо, а тому що ті, хто так не робив – їх вибраковував процес еволюції. Ось ця модель боронити своїх – вона в підсвідомості. А націоналізм зі своєю риторику на цьому добре працює. Тому вдається і крайнім правим, і крайнім лівим, і лібералам цю риторику використовувати.

- Є дискусія між різними теоріями нації. Якщо просто, виділяють дві основні групи – модерністи (нація продукт епохи модерну, переважно ХІХ століття) та примордіалісти (нації існували в домодерні часи). Яка у вас позиція в суперечці між ними?

- На мій погляд, протиставлення модернізму і примордіалізму часто досить штучне. Вдалий синтез обох поглядів був у працях Ентоні Сміта (британський дослідник феноменів нації та націоналізмів. – Ред). Який, з одного боку, погоджувався, що нації постають в епоху модерну, коли постає система масової освіти, але, з іншого боку, є певні символічні події, на яких і побудована національна ідентичність.

Чим для мене неприйнятний примордіалізм, так це, скажімо, тим, що ВКЛ вважається білоруською національною державою. Не була ВКЛ білоруською державою, бо у ті часи не було ідеї нації, немає про що й говорити. Національна держава – це ХІХ-ХХ століття. Всюди виникнення націй – результат свідомої ідейної роботи конкретних осіб і соціальних рухів. Це уявні конструкції, я в цьому абсолютно згоден з Бенедиктом Андерсеном (один з представників модерністів, автор книги "Уявлені спільноти". – Ред). Але все ж те, що говорить Ентоні Сміт про етноси домодерного часу, на фундаменті яких будується нація – це певне сполучення модернізму та примордіалізму. Десь так я це бачу.

Читайте найважливіші та найцікавіші новини у нашому Telegram

Ви зараз переглядаєте новину " "У України було більше ресурсів, ніж у Білорусі": історик про становлення білоруської та української нації". Інші Інші країни дивіться в блоці "Останні новини"

АВТОР:

Олександр Куриленко

Джерело:

"Сегодня"

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Орфографічна помилка в тексті:
Послати повідомлення про помилку автору?
Повідомлення повинно містити не більше 250 символів
Виділіть некоректний текст мишкою
Дякуємо! Повідомлення відправлено.